Препарування Резолюції Симпозіуму «Морально-етичні аспекти штучного переривання вагітності»

Октябрь 2, 2010
IV Національний конгрес з біоетики, зорганізований керівництвом Національної Академії Наук України, Академією Медичних Наук України та Міністерства охорони здоров’я України,  дав на виході дуже цікавий документ, що зветься Резолюцією . Сам текст містить у собі усі сорти лицемірства, безглуздя та просто відвертої брехні.

Якщо патрони та головні дійові особи цього симпозіуму — академіки Б.Є. Патон і О.Ф. Возіанов, міністр З.Н. Митник та голова НЕК України з питань захисту суспільної морали В.В. Костицький — дійсно занепокоєні проблемами накшталт того, від якого моменту душу слід вважати душею, то вони, напевно, просто збіговисько скажених метафізиків. Нас хоче виправити кишенькова банда демагогів, якій з якогось дива дали змогу побавитися своїм впливом, а за одно і виконати важливе доручення. Яке саме, простежимо у ході препарації тексту.

«…на сьогодні Україна – одна з тих країн, де широко поширена практика штучного переривання вагітності (аборти, вакуум-регуляція менструального циклу). Це глибоко суперечить багатовіковим традиціям українського народу, що ґрунтувалися на релігійному світогляді, глибокій повазі до людського життя, шануванні сім’ї та жінки саме як матері та носія життя, дбайливому ставленні до дитини.»

Багатовікові традиції та релігійний світогляд народу це сторінка в історії, галерея у музеї, і апелювати до них у спробі вирішення суто громадских питань — річ така само безглузда, як і ставити в один ряд переривання вагітності із неповагу до людського життя або недбайливому ставленню до дитини.

Консерватори, мабудь, не тупі люди, і усвідомлюють, що ембріон ще не дитина, і вагітність переривають не з великого щастя. Справжня стурбованість вершків «моральністної громадскості» простежується далі:

«…в Україні у 2009 році було зроблено більш ніж 180 тисяч абортів, а за усі роки незалежності – біля 8 млн. абортів (згідно неофіційних даних – біля 30 млн.). З огляду на це Україна має невиправдано високий рівень застосування практики штучного переривання вагітності, що є окремою проблемою в умовах демографічної кризи в Україні.»

Вочевидь їх сер’йозно турбує скорочення населення, здатного служити в армії, підкорятися в учбових закладах, кропітливо та безропітно працювати на фабриках, якщо вони мають нахабність замахуватись на невідчужуване право жінки самостійно розпоряджатись своїм тілом, та ще й вдаються до такої кепської підміни понять:

«Людське життя є незаперечною цінністю не тільки для самої людини, а й для держави, яку будує людина. Згідно статті 3 та 27 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, кожна людина має невід’ємне право на життя.»

Демагогія, що намагається прирівняти ембріон до народженої людини, вочевидь, має на меті ухвалення відповідного закону. В принципі, керуючись подібною хибністю, онанізм слід було б прирівняти до депортації цілої етнічної групи.

«Штучне переривання вагітності – це один із найбільш значних чинників розладу здоров’я жінки: безпліддя, невиношування вагітності, запальні хвороби статевих органів, порушення менструального циклу, а також серйозних порушень психічного здоров’я. Штучне переривання вагітності і пов’язані з ним ускладнення призводять майже до кожної десятої втрати у показнику смертності, пов’язаної з вагітністю та пологами.»

Як же ми не розуміємо, вони просто турбуються про жіноче здоров’я! А ще мають на меті карати тих, хто сам собі його, на їхню ж думку, руйнує. Той самий фарс, як і з порнографією: вона, мовляв, погана тим, що призводить до залежності.

На думку консерваторів, замість того щоб шукати причини відчуження, слід змусити людей робити вигляд, ніби немає ніяких проблем із сімейним життям, працевлаштуванням та матеріальною базою для виховання дітей. Через якихось 18 років це дасть непоганий приріст в збройні сили та некваліфіковану робочу силу, і чхати вони хотіли на кричуще неналежні умови життя та виховання нового покоління.

«Згідно з прогнозом демографічного розвитку України на період до 2050 року, розробленого фахівцями Інституту демографії та соціальних досліджень НАН, очікується, що до цієї дати населення України може скоротитися з 45,8 млн. до 36 млн. осіб.»

Демографічну кризу можно вирішити шляхом «відкриття кордонів» — зеленим світлом для міграції.
Проте такий метод має деякі складності: приїжджі «робочі руки» зовсім не зацікавлені у місцевій культурі, разом з її способами примусу, контролю та відправлення влади. Капіталу потрібна стабільна генерація однорідних і слухняних людей зі спільними жахами та радощами, дисципліновані та відмуштровані робітники.

Це єдине розумне пояснення такого безглуздя, як довгострокове демографічне планування на закаті існуючого способу виробництва.

«Політика, що склалась в системі охорони здоров’я зі спрощенням процедури прийняття рішення про проведення такого втручання без акценту на його моральний компонент сприяє лояльному ставленню наших громадян до практики штучного переривання вагітності.»

Ці люди вважають, ніби спрощена процедура аборту підбурює людей чинити його. Якась вульгаризована варіація на тему «буття визначає свідомість».

А тут взагалі цілий потік незіставних речей:

«Ранній початок статевого життя серед підлітків, як результат негативного впливу поширення порнографії…»

А насильство це результат негативного впливу поширення кіно у жанрі «екшн». Шановні консерватори гублять причини та наслідки: підлітки починають статеве життя, тому що до нього дозрівають. Це природньо, і, на щастя, не згубно.

«…пропаганди сексуальної розпусти, рекламування шкідливих звичок»

Такі речі скоріше можуть призвести до розчарування у продукованих цінностях, аніж до вагітності, проте логіка наших героїв незламна: якщо вільно кохатися та приймати речовини, то буде аборт!

«…недостатня поінформованість населення щодо методів та наслідків застосування контрацепції.»

Здається, це єдина адекватна і дійсно цінна порада у всьому документі.

«Недостатня спрямованість виховання молоді на здоровий спосіб життя»

Яке ще здорове життя можливе у суспільстві, що прирікає своїх членів до постійної муштри, перенапруги і стресу?

Далі невідомо для чого притягнутий загальновідомий факт, з якого навіть не робиться ніякого висновку. Мабудь, забули.

«Слід зазначити, що сучасні досягнення науковців та лікарів свідчать про те, що з моменту зачаття створюється організм людини з власним абсолютно індивідуальним генетичним кодом, набором хромосом, транскрипцією ДНК та синтезом білків.»

А далі починається справжня феєрія:

«пропагувати зміцнення сім’ї, подружню вірність та дошлюбну стриманість, надавати об’єктивну інформацію про сутність штучного переривання вагітності та його негативні наслідки.»

Зауважте — вільні прояви сексуальності та позашлюбне статеве життя, спокуса, прямо ототожнюється із небажаною вагітністю — гріхом, розплатою. Зв’язка «бажання — покарання» характерна для всіх ієрахічних та експлуатаційних систем, а сексуально-пригнічені люди — легка здобич для соціально-політичних маніпуляцій. Проте це вже посилання на класиків психоаналізу.
Очевидно моралісти просто хочуть підвести

«Сприяти діяльності Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі щодо контролю за організаціями та ЗМІ, які пропагують позитивне сприйняття сексуальної розбещеності.»

Вам ще не смішно? Керувати симпозіумом та агітувати діяльність своєї контори це просто вже просто некрасиво.

«Впровадити доповнення до частини першої статті 27 Конституції України, після якої вона звучатиме так: «Кожна особа має невід’ємне право на життя від моменту зачаття і до природної смерті».»

Одне цікаво — хто і як засвідчуватиме момент зачаття?

«Переглянути перший абзац частини шостої статті 281 «Право на життя» Цивільного кодексу України з метою усунення підґрунтя для операцій зі штучного переривання вагітності.»

Ми дійшли до головного пункту резолюції. У цьому місці інквізитори від моралі відкрито заявляють, що хочуть заборони абортів та кримінального переслідування за їх вчинення.

«Дбаючи про фізичне та духовне здоров’я жінки та родини, усвідомлюючи спільну відповідальність за збереження кожного людського життя, ми декларуємо, що докладемо усіх зусиль…»

Поки вони докладатимуть зусилля до духовного здоров’я абстрактної «жінки», конкретна, жива жінка страждатиме цілком фізично і реально від неможливості народити й вижити/власноруч виховати/прогодувати новонароджену дитину. Цілком очікувано, що вона відмовиться від батьківських прав, і гола держава отримає у свою опіку іще одну загублену долю.

Експлуататори розв’язують зграйці фанатичних клоунів руки. Не заради втіхи, а для досягнення конкретної мети, що полягає у спробі насаджування консервативного мислення, позбавлення жінки права вільно розпоряджатися своїм тілом і вирощенні нового покоління одурених людей.

Дуже кмітлива, хитра і дійсно підступна спроба. Особисто я не вірю, що на фоні існуючого декадансу це дасть хоча б якийсь відчутний ефект. Суспільна надбудова поступово розкладається, і подібні її дії — найкращий цьому приклад.

Блог автора

По теме:

Заява «Вільної спілки» про так званий «конгрес з біоетики»

http://livasprava.info/content/view/2386/1/

НЕБЕЗПЕКА ПЛАТНИХ ПОСЛУГ У ВИШАХ!!!

Октябрь 2, 2010
Студенти! Вас вкотре пробують пограбувати. Можливо, вам уже відомо про те, що з вересня у ваших університетах дозволено вводити нові платні послуги. Це ще один крок, до перетворення освіти на бізнес. Тепер отримання знань вже не буде правом для кожного — фактично, освіта стає привілеєм для багатих.

Ми всі розуміємо відверту антистудентську суть даного рішення. Однак, слід чітко усвідомлювати, що постанова уряду є грубим порушенням законівта наших з вами прав. Тому “Пряма дія” пропонує вашій увазі аналіз постанови, зроблений нашими товаришами із “Фундації регіональних ініціатив”.

Це має знати кожен!

27 серпня під час свого розширеного засідання Уряд прийняв постанову № 796 “Про затвердження переліку платних послуг, що можуть надаватися державними та комунальними навчальними закладами”, розроблену Міністерством освіти і науки та Міністерством економіки. «Це сприятиме залученню додаткових коштів і збільшенню дохідної частини бюджетів навчальних закладів,» — стверджують у Департаменті інформації та масових комунікацій Секретаріату Кабінету Міністрів. Проте даний документ суперечить як чинному законодавству, так і загрожує впровадженням численних незаконних грошових стягнень зі студентів. Що ж чекає нас в новому навчальному році?

ДАЛІ

http://livasprava.info/content/view/2379/1/

Шиитман: «Гайдамака Юрий Макаров»

Сентябрь 21, 2010
Все лучшие люди страны собираются в одном месте.

Объясню в чём красота ситуации, чтобы поняли все.

«Остання Баррікада» – это нацдемы, дико патриотичные, но как бы прогрессивные, они за искусство, культуру, либертинаж, евреев и геев и против цензуры. Даже майки соответствующие у них есть.

До последнего времени они проводили фестиваль «День независимости с Махно» (который называли анархистским, на самом деле продвигая в его рамках свой мелкобуржуазный национализм). Теперь, потеряв былых спонсоров, организаторы решили перейти к более кондовому патриотизму, новый фестиваль будет называться «Гайдамаки». Очень одобряю ребрендинг, кстати, патриотам – патриотово, а вот махновщина – это наше. Про своё отношение к этой конторе я уже писал, не буду повторяться.

Так вот, переходим к слатенькому.

В рамках фестиваля будет проходить встреча с читателями национал-патриотического боевого листка «Український тиждень ». Бывший главред которого (он и будет встречаться с читателями) запомнился мне следующими словами:

«…нашу Комісію з моралі так уже зацькували, що я готовий іти від зворотнього: чого прагнуть ті, хто вимагає комісію розігнати, а закон скасувати? Звісно, свободи. Що таке свобода? Нібито абсолютна цінність, яка не потребує обґрунтування. Але ж випробовувати її на міцність як категорію можна? Свобода – кістяк суспільства й особистості. Та якщо суспільство й особистість упродовж поколінь замість власного каркаса мали зовнішній скелет, як у молюска, у вигляді ЦК, партбюро, Головліту, Великого Брата абощо? Як поводитиметься істота, яку позбавили її мушлі? Правильно, як молюск без мушлі. Якщо не апелювати до принципу, а розглядати ситуацію функціонально: чи потрібні суспільству, що позбулося зовнішніх регуляторів, якісь протези, якийсь сурогат кістяка, доки не проросте власний?»

Ставя риторические вопросы и имитируя рефлексию, Макаров подводит читателя к мысли о том, что свободе нужен костяк, скелет. Вертикаль. Не побоюсь этого слова, Стержень. Прямо заявить, что истинная свобода – это тоталитаризм и цензура, Макаров не может, для этого он слишком слаб духом. Для того, чтобы убедительно делать подобные оруэлловские заявления нужно быть Дугиным, или по меньшей мере Корчинским.

Но основной месседж в этом тексте обозначен вполне чётко: цензура – меньшее зло, способное уберечь нас от полного хаоса и торжества вседозволенности. Обычная гнилая консервативная поебень, в принципе, ничего из ряда вон выходящего.

Теперь вдумайтесь. За «Гайдамаками», во многом, стоят те же самые люди, что и «Митці проти цензури». Не так давно лидер ОстБара Олесь Доний скорбел по поводу смерти Ульяненко, которого довела до смерти НЭК (два микроинсульта в ходе суда). Теперь он приглашает на свою тусовочку человека, в явной форме выражавшего свою солидарность с бенюками. Хотя что там бенюки с маленькой буквы, когда свободолюбивый депутат не так давно приглашал на свой карнавал Бенюка с большой .

Отношение к НЭК и её аналогам, как, например, позиция по вопросу датских карикатур и Ерофеева с Самодуровым или отношение к неверным ментам – это маркеры рукоподаваемости. Человек может разделять либеральные или патриотические предрассудки, искренне любить национальные флаги и верить конституции, может исповедовать любую религию и оставаться при этом человеком, часто даже весьма хорошим человеком.

Но поддержка цензоров или палачей безвозвратно превращает homo sapiens в лобковый грибок.

блог автора

по теме:
Скромне обаяніє інтеліґентності. Рецензія на журнал «Український тиждень»
Журналісти «Українського тижня» заявили, що за ними стежать
Несправжня війна
Революція і секс: Справа Володарського як дзеркало української політики
«Плоть нічтоже»: український націоналізм і об‘єктивна реальність
Искусство в зеркале национализма

http://livasprava.info/content/view/2314/1/

Цензура — это *****. Перфоманс Александра Володарского и Артёма Лоскутова

Сентябрь 21, 2010
26.08.2010 перед зданием административного апелляционного суда состоялся митинг против отнятия частот вещания у телеканалов ТВІ и Пятый Канал. Пикет решили поддержать акционисты Александр Володарский и специально прилетевший из Новосибирска Артём Лоскутов. Оба художника в разное время выступали в качестве жертв цензуры: и против Володарского, и против Лоскутова фабриковались уголовные дела, оба были вынуждены сидеть в СИЗО.

Целиком поддерживая требования журналистов, акционисты решили рассмотреть вопрос цензуры несколько шире: не ограничиваясь телевидением. Цензура в Украине, как и в Российской Федерации существовала практически всегда, она никуда не делась ещё с советских времён, только лишь периодически изменяла свою форму, сохраняя суть.

Сам перфоманс можно считать отчасти самопародией, отчасти ироничным цитированием радикальных художников 60-х: прямо под здание суда художники принесли целофановый пакет с фекалиями, и, надев резиновые перчатки, написали на листах бумаги лозунг «цензура — это говно».

Вот как объясняет этот лозунг в своём блоге Александр Володарский:

«…необходимо разъяснить центральный лозунг акции «Цензура – это говно». Дело в том, что постсоветское общество неверно воспринимает такое понятие как «цензура». Люди искренне уверены, что она должна существовать в явной форме и это является неотъемлемой составной частью государства. В принципе, так и есть, любая власть подразумевает насилие, причём насилие не только физическое, но и информационное, в разных странах оно проявляется по-разному, цензура есть и на либеральном Западе и в Северной Корее. Но она по-разному упакована. Фекалии могут спокойно лежать в биотуалете, и иметь нейтральный вид и запах, а могут лежать на вашем обеденном столе, пачкая столовые приборы. Любой человек должен стремиться уменьшить количество говна в своей жизни, просто из чувства брезгливости.»

Помимо самого перфоманса художники распространили листовку со своими лозунгами. На одной стороне листовки были написаны тексты «Цензура — это обман», «Цензура — это страх», «Цензура — это стыд», «Цензура — это насилие» и т.д. и даны ссылки на сайты shiitman.net (блог Володарского) и kissmybabushka.com (блог арт-группы Бабушка после похорон в которую входит Лоскутов).

На обратной стороне все буквы в тексте были заменены на звёздочки, и были даны ссылки на сайты moral.gov.ua и sbu.gov.ua.

Источник

http://community.livejournal.com/ua_indymedia/562463.html#cutid1

Цензура – это говно. Пикет перед апелляционным административным судом
(отчет организаторов акции)

Сегодня перед зданием киевского апелляционного административного суда состоялось выступление арт-групп РПЦ («Русские против цензуры»), УПЦ («Українці проти цензури») и КПЦ («Котики против цензуры»), а также радикальных объединений ППХ («Пацаны против хуйни») и объединения ГПВ («Говно против всего!»). При участии новосибирского художника и узника совести Артёма Лоскутова и восходящих звёзд луганской краст-сцены, команды Disheil.

Подробности, а также фотографии будут несколько позже.

Акция проходила под простым и ёмким лозунгом «Цензура – это говно!».

Пока что покажем вам нашу листовку. Мы умышленно не стали привязывать её к сиюминутным политическим реалиям (сейчас украинским телеканалам ТВІ и «5 канал» грозит судьба НТВ и ТВ6, по этому поводу под админ. судом и собирались люди, а также члены политических партий и творческих объединений). Но частоты вещания приходят и уходят, а проблема цензуры остаётся.
Текст листовки:

Цензура – это обман
Любая попытка ограничить свободу распространения информации неизбежно влечёт за собой поток лжи. Эта ложь может скрываться под маской “закона”, “бизнеса” или “морали”, но она всё равно остаётся ложью.
Цензура – это оскорбление
Когда чиновник решает за вас что вам можно писать или читать, какие книги или фильмы можно хранить дома, какая информация полезна, а какая вредна  — он оскорбляет не только логику и здравый смысл, он оскорбляет вас лично. Цензура лишает вас свободы выбора. Это оскорбительно.
Цензура – это насилие.
Цензура не может существовать без поддержки репрессивного аппарата, цензор – первый друг полицейского и жандарма, и наоборот. Силовые органы и цензоры кровно заинтересованы друг в друге, первые калечат тело, вторые – разум, и те, и другие покрывают друг друга..
Цензура – это страх
В современной Украине практически отсутствует законодательная база для цензуры, даже пресловутый “Закон о защите общественной морали” не был бы так ужасен, если бы не находились люди, согласные подчиниться его абсурдным требованиям. Ограничение свободы слова происходит потому, что люди боятся даже неозвученной угрозы и совершенно теряют чувство собственного достоинства перед угрозой, высказанной вслух.
Цензура – это стыд
Дрожать от страха и безропотно терпеть насилие, ложь и оскорбления – стыдно. Очень стыдно.
Цензура – это цензура
Цензура может рядиться в любые одежды, но мы должны смотреть на суть. Если нам затыкают рот, если нам закрывают уши и глаза – мы имеем дело с цензурой.
Цензура – это говно
Цензура должна вызывать отвращение у каждого здорово человека, это нечто стыдное, грязное, подлежащее немедленному уничтожению. Все кто думают иначе — говноеды.
http://shiitman.net
http://kissmybabushka.com

Источник
http://shiitman.net/wp-content/uploads/2010/08/DSCF4020.jpg

http://livasprava.info/content/view/2301/1/

Рух «Нові ліві» з точки зору політико-правового аналізу

Сентябрь 21, 2010

Рецензія на книгу Романа Токарчика «Нові ліві. Родовід – рухи – ідеологія – рецепція»

Той політико-правовий устрій, який сформувався впродовж останніх 19 років незалежності України, можна охарактеризувати як кримінально-олігархічний, або навіть просто бандитський капіталізм. Причому в рамках цього устрою українське право як регулятор соціальних відносин відіграє роль політичного знаряддя за допомогою якого кримінально-олігархічний панівний клас (кримінальна плутократія) втілює свою волю і намагається надати цьому устрою видимість демократії. На превеликий жаль, останні п’ять років, що минули після помаранчевої революції, були не боротьбою за ліберальну чи соціальну демократію, або за утвердження «верховенства права», а скоріше боротьбою між утопічним агресивним націоналізмом, з одного боку, та «реальним бандитизмом» — з іншого, в результаті якої перемогла модель бандитського капіталізму. На цьому тлі перед молодим поколінням громадян України дедалі гостріше постає дилема: адаптуватися до вищезгаданого устрою, відмовишсь від спроб його зміни, або шукати альтернативні шляхи, які могли б стати основою соціального визволення українського народу. З огляду на це перед такою галуззю правознавства, як історія політико-правових вчень, стоїть завдання адекватного представлення різноманітних ідеологічних рухів і напрямів, на підставі яких можна було б виробити конкретні рецепти подолання політико-правової системи бандитського капіталізму в Україні, яка невпинно веде до деградації українського народу.
Розмірковуючи над тим, що саме могла б запропонувати історія політико-правових вчень молодим політичним активістам, що вибрали не шлях конформізму, а шлях нелегкої і небезпечної боротьби за визволення народу, не можна обійти увагою глибоку за змістом і блискучу за формою викладення книгу польського професора Романа Токарчика (Roman Tokarczyk) «Нові Ліві» (“Nowa Lewica. Rodowod – Ruchy – Ideologia – Recepcja”, Krakow: Avalon, 2010), яку присвячено науковому аналізу особливостям теорії і практики руху «Нові ліві». Одразу ж зазначимо, що професор Токарчик є знаним спеціалістом в сфері історії політико-правових вчень і політичних ідеологій, книги якого давно вважаються класикою польської науки права. Ідея написання праці «Нові ліві», як зазначив сам автор, виникла під час перебування професора Токарчика у науковому відрядженні в американському університеті Берклі в 70-роках минулого століття, під час якого він мав змогу безпосередньо спостерігати діяльність і соціальні експерименти представників руху «Нові ліві» саме у той період американської історії, коли американська молодь намагалася змінити реалії імперіалістичної моделі американського капіталізму та «корпоративної держави».

Безперечною заслугою автора цієї книги є те, що йому вдалось у досить логічний спосіб систематизувати та узагальнити різноманітні напрями та теорії руху «Нові ліві», внаслідок чого його книгу можна назвати своєрідною енциклопедією цього соціально-політичного руху.

Насамперед зазначимо, що саме поняття «Нові ліві» є досить складним і суперечливим. Разом з тим, змістовна сутність цього поняття полягає в тому, що воно є протилежністю поняття «старі ліві», під яким мають на увазі традиційні соціалістичні і комуністичні рухи та партії, які піддалися спокусі бюрократизації і тоталітаризму і тим самим перестали бути авангардом світового революційного руху. Фактично йдеться про те, що традиційні соціалістичні та комуністичні партії досить успішно інтегрувалися в існуючу репресивну систему влади і, втративши свій радикалізм та революційну енергію, перетворилися в той елемент існуючої політико-правової системи, який об’єктивно сприяє стабілізації цієї системи. Перетворившись в «партії парламентського типу», традиційні ліві партії не зацікавлені в революційному зламі «істеблішменту» і досить часто послугуються націоналістичною риторикою.

Цікавим є те, що професор Токарчик у своїй книзі розкриває зміст поняття «Нові ліві» як ідею, ідеологію, рух та доктрину. Тільки такий багатоаспектний аналіз цього поняття дає змогу вловити його справжній сенс.

Слід зазначити, що у сучасній вітчизняній політико-правовій думці теоретичні аспекти руху «Нові ліві» залишаються значною мірою «білою плямою». Що стосується радянської науки, то під впливом офіційної пропаганди цей рух було представлено в карикатурному вигляді як анархічну «дрібнобуржуазну стихію», не вдаючись при цьому в об’єктивний науковий аналіз цього цікавого явища соціального життя. Очевидно радянська партійна номенклатура інтуїтивно відчувала в ідеях і практиці «Нових лівих» смертельну загрозу для себе. Під впливом цієї пропаганди в свідомості радянської людини (homo soveticus) з її міщанською психологією також сформувався карикатурний образ «Нових лівих», з якими навіть боялися проводити серйозну полеміку чи замислюватися над їхніми програмними настановами. В найкращому випадку партноменклатурні ідеологи вважали «Нових лівих» проявом «дитячої хвороби лівизни». Не уникнув, на жаль, радянської промивки мозку і такий поет-бунтар, як Володимир Висоцький, поезія якого була по суті радянським аналогом поезії «Нових лівих». В 1978 році Висоцький, очевидно під враженням того, що він побачив в Парижі написав досить поверховий і малознаний сьогодні вірш «Нові ліві»:

«Новые левые — мальчики бравые
С красными флагами буйной оравою,
Чем вас так манят серпы да молоты?
Может, подкурены вы и подколоты?!
Слушаю полубезумных ораторов:
«Экспроприация экспроприаторов…»
Вижу портреты над клубами пара —
Мао, Дзержинский и Че Гевара.
Не [разобраться], где левые, правые…
Знаю, что власть — это дело кровавое.
Что же, [валяйте] затычками в дырках,
Вам бы полгодика, только в Бутырках!
Не суетитесь, мадам переводчица,
[Я не спою], мне сегодня не хочется!
И не надеюсь, что я переспорю их,
Могу подарить лишь учебник истории».

Симптоматично, що в цьому вірші, називаючи категорично владу «кривавою справою», Висоцький, по суті, хоч і не свідомо, стає на бік анархістів. Тут доречно пригадати відомі слова теоретика анархізму Петра Кропоткіна, який стверджував, що анархісти ведуть боротьбу не за владу, а проти влади як такої, тобто проти панування людини над людиною. Поетична критика Висоцьким «Нових лівих» є швидше критикою з точки зору самих «нових лівих», а не з точку бюрократично-авторитарної КПРС. І хоча Висоцький у цьому вірші не сподівається «переспорити» французьких «Нових лівих», тим не менш навряд чи можна припустити, що він хотів би їм «подарувати» підручник історії написаний з точки зору офіційних істориків КПРС. Скоріше, тут йдеться про те, що поет закликає «Нових лівих» більшою мірою враховувати об’єктивні тенденції історичного процесу.

Сучасна українська наука права і публіцистика, в якій іноді можна зустріти націонал-фашистські обертони, також здебільшого вороже налаштована до ідеології «Нових лівих», оскільки інтернаціональний, загальнолюдський і гуманістичний пафос «Нових лівих» є несумісним з агресивним українським націоналізмом і «жлобо-фашизмом».

Однак повернімося до книги професора Токарчика. В ній він не тільки досліджує теоретичній родовід та історію «Нових лівих», але й також аналізує практику і особливості боротьби «Нових лівих» у різних країнах світу (насамперед в США, а також у Великій Британії, Німеччині, Франції, Голландії, Італії а також Китаї).

Надзвичайно важливим є те, що Роман Токарчик досить ретельно аналізує ключові поняття, що сформувалися в лоні ідеології «Нових лівих». Тут, зокрема, йдеться про такі поняття, як свобода та рівність, поняття спільноти (комуни), ідея «демократії участі» (participatory democracy), яка протистоїть формальній буржуазній демократії тощо. Завдяки цьому у читача з’являється цілісне розуміння теорії «Нових лівих», незважаючи на їхнє розмаїття. Так, наприклад, говорячи про поняття «демократії участі», Токарчик називає її однією з найбільш цікавих і найбільш оригінальних елементів думки «Нових лівих». Причому в цій концепції він бачить одночасно ціль, вартість і організаційну засаду діяльності руху «Нові ліві». Нагадаємо, що під «демократією участі» розуміють ту модель соціальної системи, яка запевнює участь у ній окремих осіб, і яка керується двома засадничими директивами: 1) особа повинна брати участь в тих соціальних рішеннях, які визначають якість і напрямок її життя; 2) організація суспільства повинна сприяти незалежності людей, доставляючи їм засобів необхідних для їхньої взаємної участі. При цьому професор Токарчик виокремлює три основні форми «демократії участі»: 1) порозуміння (консенсус); 2) децентралізація; 3) робочий контроль.

Принагідно зазначимо, що під час «помаранчевої революції» можна було спостерігати стихійну появу, нехай навіть і у зародковому вигляді, деяких своєрідних форм «демократії участі», які могли б стати альтернативою буржуазному корумпованому парламентаризмові в Україні, але, на превеликий жаль, українська буржуазія дуже швидко зрозуміла, до чого може призвести розвиток такої народної демократії і зробила все, щоб як найшвидше придушити ці зародки «народної творчості».

Розглядаючи форми боротьби «Нових лівих», Токарчик виділяє, зокрема, такі, як тактика пасивного опору, боротьба за соціальні реформи, «втеча» хіпі, тактика революційної боротьби тощо.

Цікавим є також аналіз взаємного впливу чи боротьби руху «Нові ліві» з іншими ідеологічними рухами, насамперед такими, як анархізм, троцькізм, маоїзм, лібералізм, консерватизм та християнство.

Одним словом, читаючи книгу професора Токарчика, стає зрозуміло за що, за які ідеали, борються «Нові ліві» і проти чого вони борються.

Мабуть єдиною пропозицією стосовно книги професора Токарчика, яку ми можемо зробити, є те, щоб в наступному виданні його праці появився розділ спеціально присвячений розвитку і проблемам руху «Нові ліві» в Україні та Росії. Такий розділ є, з нашого погляду, необхідним ще й тому, що рух «Нові ліві» в Україні, незважаючи на свою відносну молодість і іноді хаотичне розмаїття, тим не менш вже встиг накопичити цікавий досвід визвольної боротьби. Окрім того, цей рух вимагає певного аналізу, свого роду погляду ззовні, в контексті американської та європейської історії політико-правових вчень.

Завершуючи свій невеличкий аналіз книги професора Токарчика «Нові ліві» , слід додати, що публікація цієї книги в Україні могла б не тільки збагатити українську науку, але й також стати в нагоді тим молодим політичним діячам та активістам, які шукають свій особливий шлях соціальної визвольної боротьби з урахуванням здобутків і помилок руху «Нові ліві» в США та країнах Європи.

http://livasprava.info/content/view/2297/1/

Сентябрь 21, 2010

В статье французских анархистов «Наша идентичность — человечество, наша нация — пролетариат» содержится не только  хорошая критика патриотизма.  В ней указывается на весьма актуальные тенденции европейской и французской политики. Впрочем, без краткого объяснения контекста, сама статья не вполне понятна читателю из восточной Европы и не достигает поставленной цели.  Исправим это досадное упущение.  Есть повод.
История с высылкой ромов из страны члена евросоюза в страну член Евросоюза уже вызвала истошный одобрительный вой «авторитарных «левых»» (отъявленных российских «державных» националистов )  и их ультраправых (борцов за «белую расу») братьев по разуму. Так что стоило бы внести ясность. Реакционеры заняли позицию поддержки буржуазного патриотического правительства в его борьбе не только против «грязных иностранцев», но и против трудящихся классов Франции.

Правящая партия теряет популярность. Правые продули муниципальные выборы весной .  Нужно спасть ситуацию.  Забрать голоса у левых сложно. Социалистические политики, перебежавшие в свое время к Сарко уже не помогут.  На их калоритных фигурах мы остановимся позже. Нужно забирать голоса у правых. Поэтому либеральное правительство просто устраивает большую кампанию, которая должна помочь ему использовать ксенофобию для мобилизации избирателей и отвлечь французов от коррупционных скандалов и наступления на права трудящихся .  Кроме того разговоры о культурной идентичности и французскости всегда полезны для государства. Патриотизм всегда в моде у буржуазии и бюрократии, а немного старой доброй ксенофобии только придают этому блюду остроту.
В статье упоминается Эрик Бессон, министр по делам иммиграции, интеграции и национальной идентичности Франции. Этот человек является автором идеи про запрет паранджи и высылке людей, которые «угрожают порядку» или «не демонстрируют свое стремление к интеграции» во французское общество. В прошлом году его ведомство депортировало 29 тысяч иностранцев, что на две тысячи больше чем план утвержденный президентом Саркози. Стахановец, прям, какой-то.  Впрочем, расизм господина Бессона не носит биологический характер. Он не распространяется на молодых мусульманок из «хороших семей». Так совсем недавно министр развелся со своей 49-тилетней женой-францужанкой и сошелся с 24хлетней родственницей первого президента Туниса. Избранница чиновника и юная аристократка Ясмин Торджман кровно связана с влиятельным тунисским кланом Бенн Аммар.  Видно, что интеграция сильных, успешных и влиятельных в Европе и мире идет успешно. Бедным христианам, мусульманам, французам, немцам, славянам, арабам, китайцам и туркам они предоставляют возможность и далее ненавидеть друг друга по национальному признаку.
Эрик Бессон принадлежит к одной из групп бывших левых, которые «вышли из поезда «Социализм» на станции «Родина»», как говорили ультраправые в 20-30х. Чем-то его судьба напоминает «лавалевскую», но вряд ли закончится так же плохо. Пьер Лаваль, упоминающийся в этой же статье, был министром сотрудничавшего с гитлеровцами «правительства Виши» маршала Петена. Медиа-магнат, бывший министр иностранных дел, бывший премьер. Член соцпартии с 1903 года. В 1940 году организовывает коллаборационистский переворот в результате, которого Франция становится союзником Германии. Обвинялся в депортации 750 тысяч французов на работу в фашистскую Германию. В 1945 году повешен. Пока что это господину Бессону не грозит, но движется он к правому флангу французской политики с удивительной скоростью. Скорый поезд, а не карьерный бюрократ. Быстро идет.
Господин Бессон возглавляет сателлитарную Саркози «левую» Прогрессивную партию. Кроме господина Бессона в правительстве представлен другой видный левый, бывший социалист Бернар Кушнер. Этот выдающийся французский патриот изобрел термин «гуманитарная интервенция». В прошлом он успел посостоять в коммунистической и соцпартиях. Если из ФКП он был исключен за идеализм, то уже в зрелом возрасте он поменял партбилет на министерский пост у Саркози. Собственно, предательством политических ценностей его молодости можно было и считать вступление в партию Миттерана.  Кроме изобретения новых терминов в дипломатии и любви к смене партийной принадлежности этот достойный государственный муж обвинялся в аферах в Африке и фактическому попустительству торговле органами правительством автономного Косово.
Все эти люди представляют традицию республиканизма, светского радикализма, гражданского общества и прав человека. Именем этих ценностей во Франции и проводятся расистская политика. То есть то что правые гневно называют «либерастией». Восхищенные депортацией ультраправые и «авторитарные левые» (настоящие правые, прикрывающие политический срам то красным флагом, то георгиевской ленточкой) Восточной Европы приняли логику поддержки буржуазного правительства против угнетенных классов. Правительства близкого не идеологически, а классово.
Облик этих людей приблизительно одинаков. Они любят усатых массовых убийц. Обожают военную технику, милитаризм, полицейщину. Ненавидят свободу и любую неподконтрольную им активность. Педерасты, цыгане, анархисты, «левые либералы» им отвратительны. Есть и различия. Фофудьеносцы обожают политическую нацию, гитлерофилы без ума от этнической.  Есть опасение, что советских патриотов может смутить заявление Кастро по ромам. Им ведь нравится, как и части юных наци, этот бородач с Карибщины. Посмотрим, как они будут реагировать.
Новый кумир тех и других это и есть «натовский прихвостень» и «грязный еврей» Саркози. И все еще хуже. Большинство реакционеров даже не догадывается, что нынешний президент Франции является сторонником «позитивной дискриминации». Вопреки распространенному в консервативных кругах предрассудку это не такая уж плохая для «белой власти» идея. По национальной квоте получит образование не сын марроканца-уборщика, а тот, у кого больше возможностей. Отпрыск лавочников, вледельцев капиталистических предприятий. Да представители меньшинств будут меньше преследоваться. Значит и власть сможет всегда опереться  на них. Белые не будут пользоваться преимуществами, но при этом власть будет эффективнее и национализм меньшинств сольется с национализмом большинства в симфонии государственного патриотизма. Это ведь и есть нация.
Либерально-буржуазные ценности не мешают правящему классу использовать патриотов и националистов. А патриоты и националисты отвечают им взаимностью. Даже в других странах. Вот она сила реакционных идей и буржуазный «интернационализм» националистов. Саркози может забрать голоса ультраправых. Но ведь и Ле Пен появился не на голом месте.
Ведь не Саркози сделал так, что нацфронт пришел в бедные кварталы. Это сделали «консервативные левые».Французские коммунисты не стыдились использовать патриотизм в избирательной борьбе. Их французский и паневропейский антиамериканский национализм, их культурный консерватизм и даже нападения на мигрантов, о которых с возбуждением любят рассказывать французские «новые правые» оказали услугу НацФронту.   После краха СССР , а значит и альтернативы капитализму, в головах части избирателей ФКП остался только национализм. Не зря ведь многие социаологи называли избирателей ФКП в 80-90х авторитарными или консервативными левыми. Победить фашистам в этих округах было делом техники. Отвратительный патриотический маскарад на последних президентских выборах от соцпартии тоже запомнится. Левые начали демонстрировать уважение к государственным символам. Демонстративное обожание флага и гимна выглядели забавно и немного отталкивающе.  Теперь им не очень то удобнопротестовать против патриотического угара. Сами ведь в таком участвовали.
Выводы
Величие нации, любовь к Родине – это собственность правящего класса. Иногда они дают побаловаться этими цацками разным фрикам, но когда им нужно они очень быстро возвращают их себе. С помощью патриотизма и национализма власть правит. Они знают ценность отсутствия предубеждений. У элит их нет. Предрассудки они оставляют для черни. Респектабельные буржуа и бюрократия  пользуются реакционными настроениями пещерных патриотов.

Патриотизм ВСЕГДА ксенофобен. Он не является крайним выражением расизма, но доля ненависти к чужакам в «любви к Родине» есть. В зависимости от обстоятельств патриотизм становится то благостным, то грубым и истеричным. Социалистам, коммунистам, анархистам, просто «продвинутым макюзерам» (есть и такая политическая самоидентификация) играть с патриотизмом не стоит. Патриотизм однозначно имеет больше оснований называться извращением, чем гомосексуализм. Последний не предполагает обязательного признания насилия и оправдания убийства, в отличие от патриотизма. И стыдится патриотизма оснований больше, чем «нетрадиционной ориентации», но это если мыслить здраво. Впрочем «здравомыслие» и неистовая «любовь к Родине» сочетаются слабо.

по теме:

Наша идентичность — человечество, наша нация — пролетариат

Обыск в штаб-квартире правящей партии Франции

Франция : манифестация против ксенофобии (+фото, листовки)

Французы бастуют против пенсионной реформы

Анархо-синдикалисты против высылки ромов («цыган»)

Програш Саркозі та перемога лівих у Франції

Франція голосує вдруге

http://livasprava.info/content/view/2358/1/

УКРАЇНСЬКА МІФОЛОГІЯ. ОУН-УПА

Сентябрь 21, 2010
Питання про „ОУН-УПА” є одним з улюбленіших коників української буржуазної політики, поруч з питаннями мови та ставлення до NATO. Якщо коротко, сутність питання така. „Українські”, „національно свідомі” сили розглядають Велику Вітчизняну війну як зіткнення двох окупантів, однаково ворожих українському народові, в якому „Українська повстанська армія” УПА, очолювана „Організацією українських націоналістів” ОУН, боролася проти обох ворогів за відвічну мрію нації про незалежність. Для „проросійських” сил ситуація виглядає зовсім інакше: „ОУН-УПА” розглядаються як гітлерівські наймити, фашистські бандити, що воювали проти свого народу на боці ворога. Не важко здогадатися, що обидві ці позиції є не більше, ніж пропагандистськими штампами, які мають досить віддалене відношення до реальності. А реальність, як завжди, набагато складніша.
По-перше, в корені не вірно ототожнювати ОУН з УПА. „Організація українських націоналістів” виникла у 1929 році внаслідок злиття декількох право-радикальних угруповань, що об’єдналися навколо ідеології „інтегрального націоналізму”, фактично української інтерпретації італійського фашизму, автором якої був ренегат соціал-демократії Дмитро Донцов. Найбільшим з цих угруповань була Українська військова організація (УВО), що протягом 20-х років вела терористичну боротьбу проти польського уряду. Слід відзначити, що діячі УВО не надто цікавилися питаннями ідеології, розглядаючи свою діяльність суто як військову, а політичні питання воліючи залишати українським партіям. Зокрема, деякі керівники УВО одночасно належали до легального „Українського національно-демократичного об’єднання” (УНДО) – партії ліберальної спрямованості. Більш ідеологізованими були декілька студентських організацій, створених за взірцем європейського фашизму (одна з них, до речі, так і називалася — „Союз українських фашистів”). Проте у 20-х роках український фашизм був явищем суто маргінальним, забавкою невеличкої купки студентів, інтелектуалів та колишніх військових.

Погляди тисяч галицьких, буковинських та закарпатських українців з надією зверталися на схід, де розгорталася пролетарська революція, де радянський уряд ініціював грандіозні соціальні зрушення та проводив політику „українізації”. Червоний Харків був справжнім маяком для розділеної української нації. Величезним впливом користувалася Комуністична партія Західної України (КПЗУ) та пов’язані з нею легальні масові організації.

Проте у наступне десятиліття вітер зі Сходу змінився. Він приносив до західноукраїнських земель тривожні звістки про бюрократичну диктатуру, про вбивства старих більшовиків, про повернення до великодержавної риторики, зрештою, про великий голод 1932-33 років. Світло маяка почало поволі згасати. КПЗУ, що насмілилася критикувати сталінську політику, зазнала двох масштабних чисток, а у 1938 році була взагалі ліквідована рішенням захопленого сталіністами виконкому Комінтерну. Симпатії мас до СРСР та комуністичної ідеї слабшали, натомість націоналістичні сили, ще недавно маргінальні, набирали ваги. Саме за таких умов була створена ОУН.

Як і в Західній Європі, соціальною базою українських фашистів стали дрібна буржуазія та середні верстви. Якщо буржуазні кола галицького суспільства орієнтувалися на ліберальне УНДО, пролетаріат і селянські низи підтримували КПЗУ, то сільські власники, крамарі, середня ланка греко-католицького духовенства, націоналістична інтелігенція та їхні діти – студенти вступали до лав ОУН. Безкомпромісна збройна боротьба проти польських окупантів створювала організації героїчний імідж. Навіть член ЦК КПЗУ Мирон Заячківський відзначав, що боротьба низових ланок ОУН є „протиокупаційним вістрям”. Цікаво, що у селянських виступах 1930 року члени ОУН і КПЗУ діяли спільно. Національно-визвольну спрямованість діяльності українських націоналістів того часу немає сенсу заперечувати. Інша справа, що в якості політичної мети вони ставили встановлення фашистського режиму „націократії”, що тотально заперечував демократичний світогляд, а серед їх жертв опинялися не тільки польські урядовці та українські колабораціоністи, але й комуністи. У 1940 році ОУН розкололася на прихильників Степана Бандери і Андрія Мельника, та особливої ідеологічної різниці між ними не було, суперечки проходили виключно з організаційних і тактичних питань. Перед війною та на початку війни обидві частини ОУН відкрито співпрацювали з гітлерівцями, бачачи у них не тільки геополітичних (як ворогів Польщі та СРСР), але й ідеологічних союзників. Бандерівці виявилися більш спритними у стосунках з Берліном, їм навіть дозволили створити у складі німецької армії два добровольчих підрозділи – батальйони „Роланд” і „Нахтігаль”.

30 червня 1941 року, разом з гітлерівською армією, до Львову увійшов батальйон „Нахтігаль”. За його підтримки керівництво бандерівського крила ОУН проголосило про „відновлення Української держави” і сформувало уряд – „державне правління”. Маніфест цього уряду містив завірення у вірності та лояльності щодо нацистської Німеччини. Лідери націоналістів сподівалися, що німецьке командування визнає „державне правління”, і новонароджена „українська держава” під його керівництвом стане сателітом Німеччини на кшталт Словаччини чи Хорватії. Проте реакція гітлерівців виявилася цілком протилежною. „Державне правління” було ними розігнано, батальйони „Нахтігаль” і „Роланд” розпущені, лідерів організації бандерівців заарештували – деякі з них опинилися у концтаборах (в тому числі сам С. Бандера), деякі були розстріляні. ОУН перейшла на нелегальне положення. Варто відзначити, що інші українські націоналістичні угруповання сприйняли акт 30 червня вкрай негативно, розцінюючи його як авантюру.

Під визначення „УПА” часто потрапляють всі озброєні формування, що ховалися у лісах, але не були радянськими партизанами, що не відповідає істині. Адже серед них були й так звані „зелені”, які взагалі не мали ані політичної лінії, ані якоїсь визначеної стратегічної мети, а являли собою місцеву селянську самооборону. Були незалежні збройні формування, що не підпорядковувалися жодній партії. Можливо, були й самостійні радянські загони – український соціаліст І. Майстренко, наприклад, згадує про командира „Х” на Чернігівщині, партизани якого стояли на комуністичних позиціях, але не підпорядковувалися радянському командуванню. Назву „УПА” першим почав використовувати отаман Василь Боровець, що прийняв ім’я „Тараса Бульби”. Він не мав жодного відношення до ОУН, був прихильником емігрантського петлюрівського „уряду УНР”, але на початку війни активно співпрацював з німцями, створивши бойові загони, що боролися з відступаючими радянськими військами, а потім – і з партизанами. Проте селянська молодь, що складала основну масу бульбівської УПА, бачачи звірства окупантів, вимагала від свого отамана розпочати проти них війну. Не пориваючи контактів з німецьким командуванням, Боровець водночас почав проводити більш самостійну політику. Навесні 1942 року окремі підрозділи УПА вступали в сутички з гітлерівцями, які проводили масові реквізиції селянського майна, та визволяли групи молоді, призначеної для вивозу на рабську працю до Німеччини. Декілька місяців УПА тримала дружній нейтралітет з радянськими партизанами, який був порушений чи то через непоступливість останніх, чи то через німецьку провокацію. Навколо Боровця згуртувалися різні політичні сили, що не хотіли підпорядковуватися ані окупаційній владі, ані радянському командуванню, ані ОУН Бандери. Серед них – група галицького журналіста Івана Мітринґи (діяла під назвою „Українська революційна партія робітників і селян”), що стояла на антифашистських та соціал-демократичних позиціях, деякі представники ОУН Мельника та „гетьманців”, окремі діячі колишніх радикальної та соціал-демократичної партій Західної України. До складу політичної ради при штабі „Тараса Бульби” входили навіть представники якогось „Союзу комуністів-самостійників”, щоправда, що це таке було – наразі невідомо. Зрештою, в якості політичного крила УПА було створено „Українську народно-демократичну партію”, що спиралася на традиції УНР, заперечувала тоталітарний націоналізм й висувала реформістські гасла.

Із збройними формуваннями ОУН (бандерівців) в УПА від початку склалися досить напружені відносини. Боровець вважав „інтегральних націоналістів” бандитами й фашистами, вони ж, в свою чергу, привласнили собі назву „УПА” й вели з бульбівцями жорстоку боротьбу за контроль над озброєними загонами на Волині та Поліссі. Іван Мітринґа, сам колишній член ОУН, пропонував винищити бандерівців вогнем і мечем, проте „Тарас Бульба” такий варіант відхилив, за що й поплатився. Криваве протистояння закінчилося поразкою Боровця. Його жінка та найближче оточення були закатовані українськими фашистами.

У 1943 році командуванням УПА називали себе вже бандерівці. Наступного року вони створили „Українську головну визвольну раду” (УГВР) як свого роду альтернативний уряд України. УГВР проголошувала, що до її складу увійшли представники різних партій і політичних сил, але назви жодної з них надано не було. Керівником бандерівського руху став „генерал-хорунжий” Роман Шухевич. Біографія цього персонажа досить цікава. Вже на початку Великої Вітчизняної війни Шухевич був досить відомою постаттю серед українських націоналістів. Під час розколу ОУН примкнув до „бандерівців”, став членом їхнього проводу. 30 червня 1941 року, Шухевич як член керівництва ОУН і командир батальйону „Нахтігаль” був обраний до складу „державного правління”. Після цього „правління” розігнали, „Нахтігаль” розпустили, керівників ОУН заарештували, але Шухевич не тільки не був покараний, а, навпаки, призначений командиром поліцейського батальйону у Білорусі. Відслуживши там рік (поки не сплив термін дії контракту), Роман опиняється на чолі нової УПА. Висновки робіть самі.

Досить поширений міф — нібито УПА була справжньою централізованою армією з єдиним керівництвом та чіткою ідеологією. Нічого подібного, звичайно ж, не було. Це був широкий, дуже аморфний рух, селянський за своєю соціальною основою, що перебував під впливом націоналістичної та клерикальної (греко-католицької) ідеології й частково (але далеко не повністю) контролювався лідерами ОУН(б). Для забезпечення такого контролю бандерівці створили „службу безпеки”, основне завдання якої полягало у розправі з інакомислячими всередині УПА. У деяких, щоправда, не надто достовірних, джерелах розповідається про учасника руху на прізвисько „Босота”, розстріляного СБ за занадто ліві погляди. Перед розстрілом він нібито сказав: „Краще загинути більшовиком, ніж жити фашистом”. Та попри всі зусилля ОУН, УПА тільки формально мала єдине командування, яке, до того ж, практично не мало можливості координувати дії розрізнених партизанських загонів – хіба що, на локальному рівні. Основною масою рядових бійців цих загонів були селяни, тобто дрібні власники, з усією притаманною їм плутаниною у поглядах.

Деякі українські ліві, спираючись на певні демократичні та навіть антикапіталістичні елементи програми УПА, вважають її національно-визвольною й ліво-демократичною організацією. Навколо „лівої УПА” зламано чимало списів в українському марксистському середовищі. На перший погляд, платформа, прийнята на ІІІ Надзвичайному великому зборі ОУН(б) у 1943 році, дійсно включала низку положень, які можна назвати соціал-демократичними. У складі УПА, крім того, опинялися люди з більш-менш лівими поглядами, в тому числі червоноармійці, що тікали з полону, деякі колишні члени КПЗУ. Але, на мою думку, говорити про „лівий ухил” зарано. „Краще не робити легенди з нібито лівих тенденцій націоналістів”, — попереджає канадський історик українського походження Джон-Пол Химка. Відмова від найбільш одіозних постулатів „інтегрального націоналізму” й еволюція в бік демократизації була продиктована, в першу чергу, тактичними потребами: адже фашистську ідеологію більшість українського населення не сприймала. Зрештою, так само ліво-демократичні гасла використовували у демагогічних цілях „власовці” – російські військові формування у складі гітлерівської армії. Навіть після ІІІ збору у пропаганді ОУН залишалося багато авторитаризму та ксенофобії. В той же час заперечувати наявність лівих елементів в УПА, в першу чергу у настроях її рядових бійців, також видається неправильним. Сподіваюся, що ця тема ще стане предметом ґрунтовного і головне – наукового дослідження.

Інше вкрай важливе питання, що стосується УПА, це її відносини з німецько-фашистськими окупантами. Рядові учасники руху часто були впевнені, що їх збирають боротись проти німців, були навіть політичні угруповання, які закликали до такої боротьби. Історик Віталій Масловський пише про окремі загони УПА, що всупереч наказам командирів, „нападали на невеликі поліцейсько-каральні загони гітлерівців та їх посібників, які проводили реквізиції і мародерства в селах, звільняли своїх односельців, юнаків і дівчат, яких силоміць вивозили на каторжні роботи в Німеччину, чи з наміром отримати зброю і боєприпаси”. Командири радянських партизанів Ковпак, Вершигора, Медведєв досить чітко пишуть у своїх спогадах про існування націоналістичних загонів у німецькому тилу, які виступали проти німців, з ними велися навіть переговори про ненапад. Німецька поліція безпеки передає слова одного з активістів бандерівського руху на Волині: „Ми, українські націоналісти, повинні тепер орієнтуватися на Совітську Росію й допомагати їй усіма силами. Від німців нам нема чого чекати. Український народ майже повністю знищується. По закінченню війни кожен німецький солдат має отримати від 40 до 50 га землі на Україні, а ми, українці, муситимемо в якості рабів обробляти цю землю. Тому ми повинні триматися Совітів”. Скоріш за все, такі думки були не надто поширеними, та все ж таки були. В цілому можна зробити висновок, що спорадичні виступи проти німецьких окупантів були справою рук окремих загонів УПА, які не надто схвалювалися командуванням.

Масштаби боротьби УПА з німцями не йдуть у жодне порівняння з діями проти червоних партизан. Саме їх керівництво ОУН(б) розглядало як основного ворога. Тому, наприклад, майбутній лівий дисидент Борис Бульбинський, батько якого допомагав партизанам, у своїх спогадах характеризує бандерівців різко негативно. Одного разу батько й син Бульбинські, затримані патрулем УПА, лише випадково уникнули загибелі. Не можна не згадати й про терор загонів УПА щодо польського населення Волині, що супроводжувався знищенням цілих сіл. Ліві захисники бандерівців відверто лукавлять, коли називають акції проти поляків своєрідною „класовою боротьбою” українських селян проти польських поміщиків – адже панські землі були націоналізовані ще у 1939-41 роках, відповідно, жертвами УПА ставали не пани, а такі ж самі селяни – причому не тільки колоністи 20-30-х років, а й ті, що жили тут споконвіку, і навіть не тільки поляки, але й етнічні українці римо-католицького віросповідання. Щоправда, заради справедливості слід відзначити, що польські націоналісти з „Армії Крайової” з українськими селянами поводилися не краще. У перші місяці війни бойові формування ОУН приймали участь і у геноциді єврейського населення. „Міліції були відповідальні за погроми і масові старти євреїв, як також до певної міри комуністів та поляків. Вони це робили спільно з німцями, координували з ними свої дії… Часом у менших місцевостях, без безпосереднього втручання німців, міліція просто страчувала всіх євреїв або велику частину їх”, — повідомляє Д.-П. Химка. У 1943-44 роках ситуація почала змінюватися, відомі факти залучення єврейських лікарів до загонів УПА і навіть звільнення єврейських смертників окремими формуваннями УПА. Тим не менш, антисемітські ексцеси траплялися і тоді, окремі історики навіть пишуть про сутички всередині УПА на антисемітському ґрунті.

Починаючи з кінця 1943 року УПА припиняє будь-які дії проти німців і зосереджується на протистоянні наступаючій Червоній Армії. Більш того, з німецьким командуванням встановлюється низка домовленостей, згідно за якими відступаючий вермахт залишає націоналістам зброю та боєприпаси. Після війни УПА продовжувала діяти до початку 50-х років, в якості форми опору сільських власників колективізації. У цей період ще важче говорити про якусь єдину армію, окремі загони найчастіше не мали жодного зв’язку один з одним. Фактично, ще майже десять років по закінченню Другої світової, на заході України точилася громадянська війна. Тоталітарній владі протистояло не менш тоталітарне підпілля. Жертвами цього протистояння стали тисячі мирних мешканців. „Треба, щоби жодне село не визнало радянської влади”, — проголошувало керівництво ОУН. Як наслідок – винищувалися не тільки радянські або партійні функціонери, але й вчителі, селяни, що вступали до колгоспів, навіть діти, які ставали піонерами. У відповідь репресивні органи держави арештовували й депортували людей, котрі часто під загрозою зброї надавали повстанцям притулок або їжу, оголошували цілі села „бандитськими”, фальсифікували карні справи… Апологети „інтегрального націоналізму” стверджують, що, мовляв, приписані бандерівцям вбивства прибічників нової влади, насправді здійснювали перевдягнені у форму УПА співробітники НКВС. За словами Д.-П. Химки, такі випадки дійсно траплялися, але досить рідко.

Лідери ОУН(б) та УГВР, які опинилися на еміграції, зробили ставку на найбільш агресивні, реакційні кола західних держав, співпрацювали з антикомуністичними диктатурами. Націоналістична еміграція фактично стала зброєю в руках американських спецслужб в умовах „холодної війни”. У 1954 році в організації відбувся новий розкол. Бандера і його соратники вважали, що в умовах еміграції немає сенсу дотримуватися демократичних принципів, ухвалених на ІІІ зборі у 1943 році. Опозиція, так звані „ревізіоністи” або „двійкарі”, навпаки, стверджували, що ситуація у світі змінюється на користь сил демократії, отож, і ОУН не повинна йти осторонь світових тенденцій. „Ревізіоністське” крило відмовилося від фашистської ідеології на користь поміркованого націонал-лібералізму, тим не менш, лишилося на правому фланзі політичного спектру. В сьогоднішній Україні політичні сили, що позиціонують себе в якості спадкоємців ОУН, найчастіше займають вкрай реакційні позиції. Формальна дата створення УПА – 14 жовтня – стала днем мобілізації ультраправих, неофашистських сил.

http://pomidor.blox.ua/html

http://livasprava.info/content/view/2361/1/

Товарищ Его Королевское Высочество Карл VIII Уго, герцог Пармский и Пьячентский

Сентябрь 21, 2010
Принц-социалист
18-га августа в Барселоне умер Карлос Уго, представитель известного аристократического рода Бурбонов Пармских, главный конкурент теперешнегоиспанского короля Хуана Карлоса в борьбе за испанский трон и при этом убежденный социалист.

Жизнь лидера карлистов была полна парадоксов.

Во-первых, Карлос Уго просто по факту рождения в семье Бурбонов — Пармских автоматическим становился из лидеров движения карлистов. Карлисты — сторонники одной из ветвей бурбонской династии, которая считала, что испанская корона должна принадлежать ее представителям. В 19-ым столетии карлисты трижды поднимали масштабные восстания в Испании сцелью посадить на трон «легитимного» короля.  Попытки династического переворота в той или иной форме продолжались фактически до начала 80-ых годов прошедшего столетия.

При этом участники карлистского движения не были просто какими-то монархистами. Это были железобетонные реакционеры, которые мечтали вернуть страну во времена инквизиции и абсолютизма. Ненависть карлистов к прогрессу проявлялась даже в уничтожении на захваченных территориях  железнодорожных путей и телеграфных офисов.

Когда в 30-ыегоды 20-го столетия к власти в Испании пришли левые партии, карлисты автономно от Франко начали готовить свой антиреспуликанский мятеж. Поскольку каудильо их все же опередил симпатизантам Бурбунов – Пармских пришлось волей неволей сражаться под его руководством. Дабы скорей покончить с республикой карлисты даже решили распустить свою организацию Карлистское Общество и всем миром вступили в франкистскую партию Фаланга. И вот такого рода публике Карлос Уго смог в 60-ыя годы навязать идеи социализма и демократии.

Карлос Уго был сыном Хавьера Бурбоно-Пармского, лидера карлистов.  Во время гражданской войны Хавьер активно сражался с республиканцами. В силу этого все дружно считали, что вакантная на то время испанская корона у него в кармане. Но в 1969 году наследником престола был назначен представитель другой династической линии Хуан Карлос. Иначе  именно Карлос Уго после смерти Франко стал бы его приемником.

Карлос Уго родился в 1930-ым  в Париже. Его детство прошлось на времена кризиса Третьей республики и фашистской оккупации. Его отец, который по соглашению с Франко, жил в Франции с приходом нацистов активно включился в движение сопротивления. Это стоило ему ареста и даже отправки в концентрационный лагерь Дахау, откуда его освободили союзники.

Что касается молодого Карлоса Уго, он после войны окончил Оксфорд и работал в руководстве Немецкого банка над программой экономичной реконструкции Германии. Его отец Хавьер  по-прежнему упрямо сражался за то, чтобы Франка предназначил его королем (возрождение монархии была одним из лозунгов фашистского мятежа). Франко медлил с решением. Тогда Хавьер идет на необычный шаг: в 1952-ом провозглашает себя королем. Власти, однако, вяло реагируют на эту инициативу.
.
Тогда в 1956-ым король — самозванец вызывает к себе сына и поручает яму важную миссию — создать в Испании подпольную сеть карлистов.  Карлос Уго, который в глазах карлистов теперь был наследным принцем,  отнесся к заданию с настоящим энтузиазмом. Чтобы разузнать про жизнь простых испанцев он даже устроился работать на шахты в Андалузии. Одновременно молодой аристократ выходит на кружки карлистов, которые отказались интегрироваться в государственные фашистские структуры.

Франко  сначала закрывал глаза на деятельность Карлоса Уго  и даже предоставил яму личную аудиенцию. Однако позже — в 1968-ым  его нервы лопнули: Карлоса Уго месте с отцом и всем своим двором были депортированы.

Оказавшись в диаспоре Карлос Уго  не сложил руки. Он продолжает борьбу за трон. В 1972- им создается Карлистская Партия. Одновременно программа карлистов претерпевает радикальные изменения. Они переходят в оппозицию к Франку. Архаичный лозунг «Родина, Бог и Король» заменяется паролем «Свобода! Социализм! Федерализм! Самоуправление!». Большую роль для идейной перезагрузке карлистов сыграли материалы Второго Ватиканского Собора.

При Карлистской Партии одно время даже существовала даже боевая организация — Группа Карлистского Действия, которая сражалась из диктатурой методами террора.

Правда части карлистов заигрывание Карлоса Уго с левой риторикой не понравилась. Правый фланг карлистов возродил Карлистское Общество..

В 1975-ым Хавьер Первый умирает. Корона переходить к  Карлосу Уго. В то же время начинается решительная фаза его борьбы за престол. В Испании умирает Франко. Власть наследует король Хуан Карлос. Вожак карлистов оперативно вылетает  на родину. Однако дальше стен мадридского аэропорта полиция его не пускает, а после вообще отправляет назад в Францию.

Только в 1978-ом, когда авторитету и позициям Хуана Карлоса ничего не угрожало, тот согласился пустить родственника-конкурента в страну. Он даже принял его на официальном уровне. Карлос Уго однако, не отказался от былых аппетитов. Наш герой с головой уходит в политику. На носу были парламентские выборы 1979-га. Он баллотировался в парламент в провинции Навара, которая во времена карлистских восстаний была бастионом инсургентов. Однако в итоге король – кандидат проиграл. За него проголосовала только 7 процентов.

Фиаско заставило Карлоса Уго пересмотреть планы. Он отказался от должности председателя Партии. Уехал работать профессорам в Гарвард. Свои последние годы он преимущественно провел в Бельгии. 18-га августа этого году жизненный путь монарха — социалиста и последнего претендента на испанский престол от лагеря карлистов закончился.

Хотя может быть и не последнего. Возможно, какой-то из его потомков захочет опять поспорить за корону. По крайней мере Карлос Уго никогда публично не отказывался от претензий на трон. Правда организовать династический переворот теперь будет тяжело. На последних парламентских выборах Карлистская Партия получила по всей стране 2030 голосов, что составляет 0,01 процент от общего количества испанских избирателей.

http://livasprava.info/content/view/2368/1/

Инсуррекционалистский анархизм против массового анархизма

Сентябрь 21, 2010

Инсуррекционалистская традиция

Из нашего обсуждения следует, что необходимо разработать новую типологию, которую все могли бы применять и которая могла бы помочь понять различия внутри широкой анархистской традиции. Мы предлагаем проводить боле практичное различие – между инсуррекционалистским анархизмом и массовым анархизмом. Инсуррекционалистский подход к анархизму играл устойчивую и видную роль во всем анархистском движении на протяжении большей части его истории, но всегда был решительным образом в меньшинстве. Придется изучить его прежде, чем мы обратимся к массовой анархистской традиции, причем по нескольким причинам. Во-первых, поскольку инсуррекционалистская традиция в наибольшей мере приближается к тому, о чем думают многие люди, слыша об анархизме. Во-вторых, потому что он достаточно однороден, и с ним легче разобраться. И в-третьих, поскольку инсуррекционалистская анархистская традиция служит удобной демонстрацией того, что противоречит подходу массового анархизма.

Одним из наиболее ярких глашатаев инсуррекционалистской традиции выступал Галлеани. Он родился в Италии, изучал право в Турине, но отказался от этого, когда воспринял анархизм. Позднее он бежал из Италии, был выслан из Франции и Швейцарии, вернулся в Италию, где был обвинен в заговоре и в 1898 г. заключен на острове Пантеллерия, у сицилийских берегов. В 1900 г. Галлеани бежал и провел около года в Египте, пока, под угрозой выдачи, не бежал в США.

Там Галлеани поселился в Паттерсоне, в Нью-Джерси. Поскольку он не умел хорошо говорить по-английски, его деятельность была сконцентрирована на общине итальянских иммигрантов, где инсуррекционалистские взгляды уже имели некоторое влияние. Он принял на себя редакцию «Ля куэстьоне сочиале» («Социального вопроса»), вероятно, ведущего итальянского анархистского журнала в США. Обвиненный в подстрекательстве к беспорядкам в 1902 г., он бежал в Канаду, затем вернулся в Барр, штат Вермонт, где в 1903 г. основал «Кронака совверсива» («Подрывную хронику»), а в 1912 г. переселился в Линн, штат Массачусетс. В 1919 г. Галлеани, вместе с многими своими сторонниками, был депортирован в рамках общего разгрома левых американским правительством в 1919 – 1920 гг. Он был вынужден оставить в Америке жену и детей. В Италии он подвергался постоянным преследованиям при режиме Муссолини, неоднократно заключался в тюрьму и находился под круглосуточным полицейским надзором, пока не умер в маленькой деревушке в 1931 г.

«Кронака совверсива», которая выходила в США до 1918 г. и ненадолго была возрождена в Италии в 1920 г., распространялась среди говорящих по-итальянски по всему миру, в том числе, в Австралии, Латинской Америке и Северной Африке. Она ратовала за насильственное воздаяние силам капитализма и государства, восхваляла и почитала анархистов, избиравших путь вооруженного действия – именно эту перспективу рьяно принимали галлеанистские группы. Один из приверженцев, Гаэтано Бреши, ткач серебром из Паттерсона, отправился морем в Италию, где в 1900 г. убил короля Умберто I. Галлеанисты участвовали в покушениях на жизнь промышленника Джона Д. Рокфеллера и других капиталистов, а также генерального прокурора Митчелла Пальмера и других, в нападениях на полицейские участки, в серии бомбовых атак в 1919 г. В 1920 г. галлеанист Марио Буда взорвал бомбу на Уолл-стрит, убив 30 человек и серьезно ранив боле 200.

Знаменитые анархистские активисты, сапожник Никола Сакко (1891-1927) и рыбник Бартоломео Ванцетти (1888-1927), были пламенными галлеанистами. Их арестовали в 1919 г. по обвинению в двух разбойных нападениях и, несмотря на шаткость доказательств, отдали под враждебно настроенный против них суд. Оба оказались в центре международной кампании, в которой приняли участие миллионы людей, но в 1927 г. были казнены. Понятно, что большая часть кампании пыталась представить обоих мирными жертвами, но следует отметить, что «они принадлежали к той ветви анархистского движения, которое проповедовало повстанческое насилие и вооруженное отмщение, включая использование динамита и убийство» (P.Avrich. Sacco and Vanzetti: The Anarchist Background. Princeton, 1991. P.56-57). Это говорится не с целью поношения их личностей, а для пояснения насчет их активности и убежденной преданности делу, в которое они верили, чтобы понять, кем они видели себя сами: классовыми борцами.

В сущности, инсуррекционалистская анархистская традиция имеет тенденцию отвергать борьбу рабочего класса и крестьянства за немедленные и частичные выгоды как бесполезную. Согласно Галлеани, «анархисты считают, что никакие действительные завоевания в экономической области невозможны, пока средства производства остаются в личной собственности капиталистов» (L.Galleani. The End of Anarchism? Orkney, 1982. P.11). Галлеани прибег к одному из вариантов аргументации в духе «железного закона заработной платы», обычной для многих домарксовых социалистов: любые прибавки к зарплате и сокращения рабочего времени неизбежно приведут к росту стоимости жизни, поскольку капиталисты будут стремится наверстать свои убытки. Поэтому «любое завоевание подобных улучшений обманно и неустойчиво». Реформы могут принести выгоды рабочим лишь на короткое время, пока «высокая стоимость жизни… не восстановит равновесие исключительно к выгоде… капиталистов» (Там же, с.11-13).

Поэтому анархисты, по мысли Галлеани, не заинтересованы в продвижении реформ или в борьбе за немедленные достижения. Их задача – развивать дух индивидуального и коллективного бунта. Они должны способствовать широкому распространению в рабочем классе «тактики коррозии и непрерывной атаки» путем прямых действий. Если эта тактика и приведет к каким-то реформам, это будет случайностью: подлинная цель – укреплять нарастающий пролетарский бунт против существующих институтов, что приведет к принудительной экспроприации правящего класса в ходе «насильственной социальной революции». Галлеани настаивал на том, что реформы – это хитрые уловки правящего класса с тем, чтобы оздоровить свое господство и «спасти обанкротившиеся привилегии». Эти уловки неминуемо проистекают из «могучего давления масс», но имеют тенденцию порождать «опасные миражи» иллюзий насчет доброты правящего класса, которые надлежит разоблачать (Там же, с.11).

Учитывая такие взгляды, вполне ожидаемо, что Галлеани с подозрением относился к работе в профсоюзах. «Анархистское движение и рабочее движение идут двумя параллельными путями», говорил он, и «геометрически доказано, что параллельные прямые никогда не пересекаются» (Там же, с.47). В целом, профсоюзы служат для анархистского действия позитивной угрозой. Галлеанисты в равной степени отвергали также и в особенности анархо-синдикалистские и революционно-синдикалистские профсоюзы. Профсоюзы существуют, в первую очередь, для удовлетворения требований «немедленных и частичных улучшений», и, добиваясь этого, они неминуемо принимают «существующую экономическую систему во всех ее проявлениях и отношениях» (Там же, с.49).

Это означает приспособление к реформистской «толпе», которая включает большинство рабочего класса. Анархисты, уверял Галлеани, не должны занимать ответственные позиции в профсоюзных организациях. Анархисты должны участвовать в профсоюзах лишь с позиций постоянной оппозиции против их действий, программ и акций, «последовательно демонстрируя» «обман» профсоюзной деятельности и ее разочаровывающие результаты: «правильное и целостное освобождение» требует революции. Галлеани допускал, что революция может сопровождаться всеобщей стачкой как частью – но лишь частью – более широкого народного восстания (Там же, с.49, 11). Но ясно, что она может произойти лишь вопреки профсоюзам, а не через них, и не будет результатом терпеливого строительства синдикалистского рабочего движения.

Со временем инсуррекционалистское недоверие к профсоюзам, которое можно обнаружить у Галлеани, переросло в активную враждебность: профсоюзы стали рассматриваться как бюрократические органы, которые всегда и везде саботируют борьбу рабочего класса, всегда и везде активно потворствуют капитализму и государству в предотвращении борьбы рабочего класса. Современный итальянский анархист-инсуррекционалист Альфредо Бонанно изложил эту точку зрения в своей «Критике синдикалистских методов». Он заявил, что любая профсоюзная борьба бесполезна, что «даже в самых лучших случаях все сводилось к сделке с несколькими немногими пустяками и уступками, которые вскоре исчезали из-за роста потребительских цен». Утверждалось, что даже лучшие профсоюзы обессиливают состоящих в них рабочих, ибо приняли на себя роль «гаранта и соучастника» капитализма. Это означает, что борьбу следует вести вне профсоюзов, так как, по Бонанно, «прямо действие низовых ячеек на уровне производства невозможно в рамках профсоюзов или синдикалистских организаций» (A.М. Bonanno. A Critique of Syndicalist Merhods, 1975).

Как только выдвигаются аргументы, что борьба за немедленные достижения тщетна, что участие в профсоюзах возможно только при условиях решительной оппозиции против профсоюзной работы и что формальная организация, как таковая, служит тормозом для свободы, инициативы и бунта, поле для анархистской работы предельно сужается. Одной из сфер является ведение абстрактной пропаганды за анархизм. Однако многим другим представляется иной путь: акт бунта, часто насильственного, со стороны отдельных анархистов и анархистских групп, известного как «пропаганда действием», в отличие от «пропаганды словом», в изданиях и речах. Первоначально фраза «пропаганда действием» относилась к любой попытке продемонстрировать на практике возможность и желательность революции. Однако с середины 1880-х гг. «пропаганда действием» стала почти исключительно отождествляться с актами индивидуального террора и убийствами, покушениями, совершенными анархистами.

В основе пропаганды действием лежало несколько основных идей: стремление отомстить наиболее порицаемым членам правящего класса, вера в то, что подобные действия подрывают власть и служат выражением индивидуальности, надежда на то, что они воодушевят рабочий класс и крестьянство, наполнят их духом бунта и подтолкнут к совершению подобных же актов восстания и неповиновения, которые затем сольются во всеобщее восстание и революцию. Пропаганда действием может включать также экспроприацию денежных средств и ресурсов правящего класса ради финансирования революционного дела. Она не включает в себя борьбу за реформы или акции, которые могут, в той или иной степени, рассматриваться как компромисс с существующим социальным строем.

В представлениях Галлеани, пропаганде действием отводилась абсолютная центральная роль. Она вырастает из нестерпимых условий современного общества: «ужасная ответственность за бунтарский акт» должна быть «брошена в лицо эксплуататорам, которые выжимают из простого народа последнюю каплю пота и крови, в лицо полицейским, которые подставляют открытый карман мошенникам» и «прощающе подмигивающим судейским, дающим неприкосновенность угнетателям, эксплуататорам и коррупционерам» (L.Galleani… P.55). Короче говоря, аморален не индивидуальный бунт, а вызывающее его общество. Подобные бунты неизбежны – «Чего стоит отречение?» — и оправданы: «Буржуазия и порожденные ею бедствия не сдвинут нас ни на миллиметр». «Индивидуальный акт бунта» неотрывен от революционного процесса, являясь его начальной фазой: «идеал… воплощен в мученичестве его первых глашатаев и скреплен кровью верящих в него». Индивидуальный бунт и жертва – необходимые и неминуемые посредники между изначальным идеалом и революционным движением, кульминацией которого служит революция. «Жертва» вырастает как «святой образец», вдохновляя на новые бунты, пока не возникнет ситуация, когда «уже не хватит тюрем для того, чтобы сдержать распространяющееся восстание», и поток революции, «последнее отчаянное завоевание», не сметет все (Там же, с.51-53, 57).

Инсуррекционалистский анархизм и пропаганда действием в действительности не существовали в период Первого Интернационала и не были частью идей Бакунина. Эти идеи стали выдвигаться вперед лишь после роспуска анархистского Первого Интернационала в 1877 г., пережив короткий период преобладания в 1880-х гг. Следует подчеркнуть, что тенденция к совершению насильственных повстанческих актов в то время не ограничивалась только анархистами. Часть русского народнического движения в 1870-х гг. превратила убийства и грабежи ради дела борьбы в центральные моменты своей стратегии, что привело к убийству царя Александра II Игнатием Гриневицким в 1881 г. Этот подход был популяризирован и драматизирован в Западной Европе в таких книгах, как «Подпольная Россия» Степняка (1883 г.). Имя «Степняк» было псевдонимом русского анархиста Сергея Кравчинского (1852-1895), который участвовал в покушении на главу царской полиции (жандармов, — прим. перевод.) Мезенцева. Такого рода терроризм остался характерной чертой наследников народников – эсеров, хотя большинство эсеров не являлись анархистами.

Внутри социал-демократической партии Германии сплотилась экстремистская фракция вокруг бывшего депутата парламента от социал-демократов Йоханна Моста (1846-1906). Она привлекала даже юного Каутского, позднее ставшего столпом марксистской ортодоксии. Родившийся в Баварии, Мост изучал переплетное дело, связался с Первым Интернационалом в конце 1860-х годов и стал неутомимым и мощным агитатором, помогавшим организовать социал-демократическую партию. Его неоднократно бросали в тюрьму, дважды избирали в германский рейхстаг и выслали из Германии в 1878 г. Еще до того, как он пришел к анархизму, Мост выступал за вооруженные действия, но только в 1880 г. в своей издававшейся в Лондоне газете «Фрайхайт» («Свобода») он перешел на позиции инсуррекционалистского анархизма. Статья, озаглавленная «Наконец-то!», прославлявшая убийство Александра II и ратовавшая за подобные же акции, привела к его осуждению на 18 месяцев каторжных работ. После этого Мост переехал в США и перенес издание «Фрайхайт» в Нью-Йорк.

Здесь в 1883 г. он сыграл центральную роль в создании американской анархистской группы «Интернациональная ассоциация трудового люда» (IWPA; не смешивать с Первым Интернационалом или созданным в 1922 г. синдикалистским Интернационалом – Международной ассоциацией трудящихся). Мост продолжал отстаивать инсуррекционалистские позиции в течение 1880-х гг. Первоначально инсуррекционалистский анархизм оказывал влияние на IWPA. Мост выпустил справочник «Наука революционной войны», содержащий рецепты изготовления и применения взрывчатых веществ, а IWPA издала его самый кровожадный памфлет «Чудовище собственности», с призывами «убивать врагов народа». Однако IWPA все больше попадала под преобладающее влияние синдикализма и представлений о том, что профсоюз является инструментом классовой борьбы, оружием революции, «зародышем нового общества» и «автономной коммуной в инкубационный период» (P.Avrich. The Haymarket Tragedy. Princeton, 1984. P.73-75). IWPA взяла в свои руки Федеративный союз рабочих-металлистов Америки, а в 1884 г. ее чикагская секция сформировала Центральный союз труда, крупнейший профцентр города. Многие издания IWPA также демонстрируют явную очарованность инсуррекционализмом, хотя, как мы увидим, общий курс организации развивался в направлении массового анархизма и в особенности синдикализма.

В самой Италии также проявились тенденции в сторону инсуррекционализма. В 1877 г. молодой Малатеста и вооруженная группа из 25 других анархистов попытались разжечь восстание крестьян, но не достигли успеха. В подготовке запланированного восстания принял участие и Степняк. Вторым ключевым моментом в повороте анархистов к пропаганде действием было создание Антиавторитарного Интернационала (боле известного как Черный Интернационал) в Лондоне 14 июля 1881 г. Это произошло на Социально-революционном конгрессе, организованном такими видными фигурами, как Кропоткин, Мост и Малатеста. В отличие от Первого Интернационала, который отличался политическим разнообразием и сосредоточился на непосредственной борьбе рабочего класса, Черный Интернационал должен был быть «одновременно анархистским, коммунистическим, антирелигиозным, антипарламентским и революционным» (D.Guerin. Anarchism: From Theory to Practice. New York, 1970. P.74). Он был особенно привлекателен для инсуррекционалистских анархистов, и в его манифесте провозглашалось: «Действие, совершаемое против существующих институтов, в тысячу раз сильнее обращается к массам, чем тысячи листовок и потоки слов» (Цит.по: M. Bookchin. The Spanish Anarchists: The Heroic Years, 1868-1936. New York, 1977. P.115).

Хотя крупнейшие секции этого Интернационала – IWPA в США и Всеобщий конгресс мексиканских рабочих, сформированный в 1876 г., находились под сильным влиянием синдикализма, он получил большую известность, благодаря своей роли в популяризации пропаганды действием. Многие анархисты перешли к новому подходу, правда, только временно. Кропоткин в 1880 г. провозглашал «непрерывный бунт словом, письмом, кинжалом и винтовкой или динамитом» и добавлял: «Нам подходит все, что чуждо легальности» (D.Guerin. Anarchism… P.74, 78). Молодой Беркман, под влиянием Моста и при помощи Гольдман, попытался в США убить использующего штрейкбрехеров промышленника Генри Клея Фрика, который нес ответственность за гибель нескольких забастовщиков на сталелитейных заводах в Гомпстеде. Он был приговорен в 1892 г. к 15 годам тюрьмы. Малатеста помогал выдвинуть основные идеи тактики пропаганды действием, но осудил ее развитие в сторону покушений.

Период преобладания инсуррекционализма в анархистском движении закончился в 1890-х гг., но прежде анархизм стали широко связывать с терроризмом. Волна попыток покушений и убийств глав государств и взрывов бомб также продолжилась вплоть до ХХ века. Идеи этой традиции сохранили галлеанисты, элементы, связанные с фракцией «Тьера и либертад» («Земля и воля») в Испании, группа «Ла Батталья» («Борьба») в Бразилии, антиорганизационисты в Аргентине, связанные с «Ла Анторча» («Факел») и группой «Кульмине». Они задержались и в Восточной Азии. Цели и методы Общества анархо-коммунистических товарищей, созданного Шифу в Китае в 1914 г., включали такие массовые акции, как забастовки, но оставляли в своем тактическом репертуаре открытыми двери для «беспорядков, включая убийства, насилия и т.п.» (R. Graham et al.. Anarchism: A Documentary History of Libertarian Ideas. Vol.1: From Anarchy to Anarchism, 300 CE to 1939. Montreal, 2005. P.351)

В конце 1880-х гг. в анархистских кругах распространилась реакция на пропаганду действием, и многие из тех, кто в прошлом защищал ее, включая Беркмана, Гольдман, Кропоткина, Малатесту и Моста, начали высказываться против нее. Большинство анархистов считало, что пропаганда действием неэффективна и крайне опасна для анархизма. Она вызывает огромные репрессии и тем самым губит попытки создания массового анархистского движения. Инсуррекционализм не привел к заметному ослаблению капитализма и государства. Как замечал Малатеста, «Мы знаем, что эти покушения, с людьми, недостаточно подготовленными к этому, бесплодны и часто, вызывая неконтролируемые реакции,  приносят много горя, нанося вред тому самому делу, которому претендуют служить». Куда важнее и полезнее «не просто убить короля, человека, а убить всех королей – королей дворов, парламентов и заводов – в сердцах и в умах людей, то есть, искоренить веру в принцип авторитета, которой преданы многие люди» (G.W. Carey. The Vessel, the Deed , and the Idea. Anarchists in Paterson, 1895-1908 Antipode: A Radical Journal of Geography, 10-11, 1979. P.52). Кропоткин симпатизировал синдикализму в Первом Интернационале, но враждебно относился к профсоюзам в период Черного Интернационала (C. Cahm. Kropotkin and the Rise of Revolutionary Anarchism, 1872-1886. Cambridge, 1989. P.231-269). Однако в 1890-х гг. он призвал вернуться к синдикализму Бакунина и Первого Интернационала, но «в десять раз мощнее»: «Гигантские профсоюзы, охватывающие миллионы пролетариев» (D. Guerin. Anarchism… P.78). Луиза Мишель (…) в конце 1890-х гг. видела во всеобщей стачке путь к революции, хотя сохраняла некоторые симпатии к пропаганде действием (B. Lowry, E.E. Gunter. Epilogue to: Red Virgin: Memoirs of Louise Michel. Tuscaloosa, 1981. P.199).

Сама природа инсуррекционалистского акта стала все больше рассматриваться как элитаристская: вместо того, чтобы воодушевлять рабочий класс и крестьянство на действие, она в лучшем случае усиливает в массах пассивное доверие к лидерам и знатокам сверху, заменяя (нынешних правителей, — прим.перевод.) самозваным авангардом народа. Отражением этого служило презрение к непосредственным нуждам людей, таким как повышение зарплаты. Анархизм становился вероучением избранной элиты, не интересующейся заботами народа, отвергающей профсоюзы и, на практике, разрушительной для народных движений. Пропаганда действием мало дала для распространения анархистских идей, зато в общественном сознании прочно связала анархизм с насилием и бомбами и оторвала анархизм от масс. В 1890-х гг. инсуррекционалистский анархизм был уже весьма малочисленным течением.

Эта критика исходила из традиций анархистов Первого Интернационала, которая охватывала то, что мы называем массовым анархизмом. Для Бакунина и Альянса, ключевой стратегией было утверждение анархизма внутри народных социальных движений, чтобы придать им более радикальный характер, распространить анархистские идеи и цели и укрепить культуру самоуправления и прямого действия, в надежде, что такие движения помогут социальной революции. В то время, разумеется, они хотели оказывать влияние на сам Первый Интернационал. Частью такого подхода был поссибилистский взгляд на возможность завоевания реальных реформ снизу. Взгляд, что такие реформы не только не губят народные социальные движения, но если они завоеваны снизу, помогают им добиться доверия масс и улучшить условия их жизни.

Из книги: Lucien van der Walt, Michael Schmidt. Black Flame: The Revolutionary Class Politics of Anarchism and Syndicalism. AК Press, 2009. P.128-133.

http://livasprava.info/content/view/2372/1/

Киевская милиция спешит освободить неонацистских убийц

Август 16, 2010
15 августа 2010 г. после матча «Арсенал» (Киев) – «Волынь» (Луцк) произошло самое большое вооруженное нападение, совершенное ультраправыми в столице. На 30 болельщиков «Арсенала» напали 50 неонацистов из числа фанатов столичного «Динамо». Массовая драка на почве идеологической вражды случилась между стадионом им.Банникова и метро «Дворец Украина». Инцидент выходил за рамки футбольных стычек: нападающие были вооружены ножами, кастетами и большим газовым баллоном для разгона уличных демонстраций; выкрикивались лозунги «Хайль Гитлер» и «White power»; заваленных на землю жестоко добивали. По ходу драки ультраправые совершили покушение на убийство – одному из лежачих фанатов «Арсенала» нанесли 2 ножевых удара в грудную клетку, а потом перевернули что бы нанести удар в спину. Удар зацепил легкие, в следствии чего парень был прооперирован.

Другие жертвы нападения получили ожоги лица от перцового газа и черепно-мозговые травмы. Еще одного доставили в больницу с выбитыми зубами и потерей памяти. Сразу после стычки задержано 4 (по некоторой информации 6) нападающих, у одного из которых обнаружили окровавленный нож и выбитую кисть руки. Печерское РУВД  не желает открывать уголовное  дело и отрицает идеологическую подоплеку: нацисты пришли, что бы показательно «наказать» всех человек, которые посещают фан-сектор, свободный от фашизма.

Неонацисты

Нападение организовала ультраправая фанатская «фирма» с символическим названием  «Terror Family». Наличие стойкого объединения и незаконный характер деятельности разрешает отнести «фирму» к преступной группировке. Среди них – активные неонацисты, которые притягивались к криминальной ответственности. Благодаря им на фан-секторе «Динамо» появляются свастики и кельтские кресты. Примером для наследования они считают ультраправых фанатов итальянского «Лацио», перенимая скандирования по типу «Дуче». На ряде сайтов сразу появилось сообщение про нападение на 60 (!) антифашистов. Часть этих сообщений сразу была удалена. Завалив на землю антифашистов, неонацисты нанесли особенно жестокие травмы нескольким людям с помощью ножей и тупых предметов, когда для этого не было никакой необходимости. Ультраправые «динамовцы» ненавидят каких либо болельщиков, которые не воспринимают фашистскую идеологию.

. Фанаты «Арсенала»

Столичный «Арсенал» остается единственным в Украине клубом, фанаты которого заявили о неприятии расизма на своих трибунах. По этому нередко «арсенальцы» становились жертвами вооруженных нападений, однако этот случай беспрецедентный. Далеко не все болельщики являются активистами антифашистского движения. Даже осознав, что драка с вооруженными оппонентами неизбежна, антифашисты не применяли оружия или продручных средств.

Милиция

Наиболее шокирует поведение правоохранителей в данной ситуации. Сразу после окончания матча, два автобуса милиции (в т.ч. автобус «Беркута») покинули стадион, очевидно . учтя неагрессивность волынских фанов. Угрозу нападения со стороны фанатов «Динамо» правоохранители проигнорировали, хотя инциденты случались.Тем не менее, после драки было задержано от 4 до 6 неонацистов, у одного из которых был окровавленный нож и выбита кисть руки. Но милиция не спешит отпустить подозреваемых и утверждает что поножовщина имела бытовой или договорной (!) характер. Но самое страшное то, что милиционеры Печерского райотдела отказываются возбуждать уголовное дело даже по факту ножевых ранений. Милиция отказывается принимать заявление о преступлении, потому что … потерпевший, находясь в состоянии аффекта, не может назвать, с кем он пришел на футбол. Хотя дело должны уже были возбудить по инициативе милиции, поскольку преступление является тяжким – покушение на убийство с прямым умыслом! Предлогом также должно послужить сообщение милиционеров, которые задержали подозреваемых на месте преступления или с поличным (п.2 ч.1 ст.97 Криминально-процесуального кодекса). Другому пострадавшему, у которого зафиксирована частичная потеря памяти, милиционеры устроили допрос без разрешения врача. Другому потерпевшему, у которого зафиксирована частичная потеря памяти, милиционеры устроили допрос без разрешения врача. Они прибегали к крику и психологическому давлению и настаивали на том, что драка состоялась «по соглашению сторон». Благодаря усилиям врачей жизни вне опасности.

В обеих случах просматривается желание милиционеров замять дело и скрыть ее идеологический подтекст. Власть не хочет признавать, что в Украине существуют неонацистские банды, которые фактически в центре столицы организовывают массовые вооруженные нападения. Антифашисты обещают залучить широкие общественные массы и поднять вопрос перед Уполномоченным по правам человека с целью остановить нацистский террор.

перевод Эльфика

источник

http://samozahist.org.ua/

http://livasprava.info/content/view/2284/1/