УКРАЇНСЬКА МІФОЛОГІЯ. ОУН-УПА

Питання про „ОУН-УПА” є одним з улюбленіших коників української буржуазної політики, поруч з питаннями мови та ставлення до NATO. Якщо коротко, сутність питання така. „Українські”, „національно свідомі” сили розглядають Велику Вітчизняну війну як зіткнення двох окупантів, однаково ворожих українському народові, в якому „Українська повстанська армія” УПА, очолювана „Організацією українських націоналістів” ОУН, боролася проти обох ворогів за відвічну мрію нації про незалежність. Для „проросійських” сил ситуація виглядає зовсім інакше: „ОУН-УПА” розглядаються як гітлерівські наймити, фашистські бандити, що воювали проти свого народу на боці ворога. Не важко здогадатися, що обидві ці позиції є не більше, ніж пропагандистськими штампами, які мають досить віддалене відношення до реальності. А реальність, як завжди, набагато складніша.
По-перше, в корені не вірно ототожнювати ОУН з УПА. „Організація українських націоналістів” виникла у 1929 році внаслідок злиття декількох право-радикальних угруповань, що об’єдналися навколо ідеології „інтегрального націоналізму”, фактично української інтерпретації італійського фашизму, автором якої був ренегат соціал-демократії Дмитро Донцов. Найбільшим з цих угруповань була Українська військова організація (УВО), що протягом 20-х років вела терористичну боротьбу проти польського уряду. Слід відзначити, що діячі УВО не надто цікавилися питаннями ідеології, розглядаючи свою діяльність суто як військову, а політичні питання воліючи залишати українським партіям. Зокрема, деякі керівники УВО одночасно належали до легального „Українського національно-демократичного об’єднання” (УНДО) – партії ліберальної спрямованості. Більш ідеологізованими були декілька студентських організацій, створених за взірцем європейського фашизму (одна з них, до речі, так і називалася — „Союз українських фашистів”). Проте у 20-х роках український фашизм був явищем суто маргінальним, забавкою невеличкої купки студентів, інтелектуалів та колишніх військових.

Погляди тисяч галицьких, буковинських та закарпатських українців з надією зверталися на схід, де розгорталася пролетарська революція, де радянський уряд ініціював грандіозні соціальні зрушення та проводив політику „українізації”. Червоний Харків був справжнім маяком для розділеної української нації. Величезним впливом користувалася Комуністична партія Західної України (КПЗУ) та пов’язані з нею легальні масові організації.

Проте у наступне десятиліття вітер зі Сходу змінився. Він приносив до західноукраїнських земель тривожні звістки про бюрократичну диктатуру, про вбивства старих більшовиків, про повернення до великодержавної риторики, зрештою, про великий голод 1932-33 років. Світло маяка почало поволі згасати. КПЗУ, що насмілилася критикувати сталінську політику, зазнала двох масштабних чисток, а у 1938 році була взагалі ліквідована рішенням захопленого сталіністами виконкому Комінтерну. Симпатії мас до СРСР та комуністичної ідеї слабшали, натомість націоналістичні сили, ще недавно маргінальні, набирали ваги. Саме за таких умов була створена ОУН.

Як і в Західній Європі, соціальною базою українських фашистів стали дрібна буржуазія та середні верстви. Якщо буржуазні кола галицького суспільства орієнтувалися на ліберальне УНДО, пролетаріат і селянські низи підтримували КПЗУ, то сільські власники, крамарі, середня ланка греко-католицького духовенства, націоналістична інтелігенція та їхні діти – студенти вступали до лав ОУН. Безкомпромісна збройна боротьба проти польських окупантів створювала організації героїчний імідж. Навіть член ЦК КПЗУ Мирон Заячківський відзначав, що боротьба низових ланок ОУН є „протиокупаційним вістрям”. Цікаво, що у селянських виступах 1930 року члени ОУН і КПЗУ діяли спільно. Національно-визвольну спрямованість діяльності українських націоналістів того часу немає сенсу заперечувати. Інша справа, що в якості політичної мети вони ставили встановлення фашистського режиму „націократії”, що тотально заперечував демократичний світогляд, а серед їх жертв опинялися не тільки польські урядовці та українські колабораціоністи, але й комуністи. У 1940 році ОУН розкололася на прихильників Степана Бандери і Андрія Мельника, та особливої ідеологічної різниці між ними не було, суперечки проходили виключно з організаційних і тактичних питань. Перед війною та на початку війни обидві частини ОУН відкрито співпрацювали з гітлерівцями, бачачи у них не тільки геополітичних (як ворогів Польщі та СРСР), але й ідеологічних союзників. Бандерівці виявилися більш спритними у стосунках з Берліном, їм навіть дозволили створити у складі німецької армії два добровольчих підрозділи – батальйони „Роланд” і „Нахтігаль”.

30 червня 1941 року, разом з гітлерівською армією, до Львову увійшов батальйон „Нахтігаль”. За його підтримки керівництво бандерівського крила ОУН проголосило про „відновлення Української держави” і сформувало уряд – „державне правління”. Маніфест цього уряду містив завірення у вірності та лояльності щодо нацистської Німеччини. Лідери націоналістів сподівалися, що німецьке командування визнає „державне правління”, і новонароджена „українська держава” під його керівництвом стане сателітом Німеччини на кшталт Словаччини чи Хорватії. Проте реакція гітлерівців виявилася цілком протилежною. „Державне правління” було ними розігнано, батальйони „Нахтігаль” і „Роланд” розпущені, лідерів організації бандерівців заарештували – деякі з них опинилися у концтаборах (в тому числі сам С. Бандера), деякі були розстріляні. ОУН перейшла на нелегальне положення. Варто відзначити, що інші українські націоналістичні угруповання сприйняли акт 30 червня вкрай негативно, розцінюючи його як авантюру.

Під визначення „УПА” часто потрапляють всі озброєні формування, що ховалися у лісах, але не були радянськими партизанами, що не відповідає істині. Адже серед них були й так звані „зелені”, які взагалі не мали ані політичної лінії, ані якоїсь визначеної стратегічної мети, а являли собою місцеву селянську самооборону. Були незалежні збройні формування, що не підпорядковувалися жодній партії. Можливо, були й самостійні радянські загони – український соціаліст І. Майстренко, наприклад, згадує про командира „Х” на Чернігівщині, партизани якого стояли на комуністичних позиціях, але не підпорядковувалися радянському командуванню. Назву „УПА” першим почав використовувати отаман Василь Боровець, що прийняв ім’я „Тараса Бульби”. Він не мав жодного відношення до ОУН, був прихильником емігрантського петлюрівського „уряду УНР”, але на початку війни активно співпрацював з німцями, створивши бойові загони, що боролися з відступаючими радянськими військами, а потім – і з партизанами. Проте селянська молодь, що складала основну масу бульбівської УПА, бачачи звірства окупантів, вимагала від свого отамана розпочати проти них війну. Не пориваючи контактів з німецьким командуванням, Боровець водночас почав проводити більш самостійну політику. Навесні 1942 року окремі підрозділи УПА вступали в сутички з гітлерівцями, які проводили масові реквізиції селянського майна, та визволяли групи молоді, призначеної для вивозу на рабську працю до Німеччини. Декілька місяців УПА тримала дружній нейтралітет з радянськими партизанами, який був порушений чи то через непоступливість останніх, чи то через німецьку провокацію. Навколо Боровця згуртувалися різні політичні сили, що не хотіли підпорядковуватися ані окупаційній владі, ані радянському командуванню, ані ОУН Бандери. Серед них – група галицького журналіста Івана Мітринґи (діяла під назвою „Українська революційна партія робітників і селян”), що стояла на антифашистських та соціал-демократичних позиціях, деякі представники ОУН Мельника та „гетьманців”, окремі діячі колишніх радикальної та соціал-демократичної партій Західної України. До складу політичної ради при штабі „Тараса Бульби” входили навіть представники якогось „Союзу комуністів-самостійників”, щоправда, що це таке було – наразі невідомо. Зрештою, в якості політичного крила УПА було створено „Українську народно-демократичну партію”, що спиралася на традиції УНР, заперечувала тоталітарний націоналізм й висувала реформістські гасла.

Із збройними формуваннями ОУН (бандерівців) в УПА від початку склалися досить напружені відносини. Боровець вважав „інтегральних націоналістів” бандитами й фашистами, вони ж, в свою чергу, привласнили собі назву „УПА” й вели з бульбівцями жорстоку боротьбу за контроль над озброєними загонами на Волині та Поліссі. Іван Мітринґа, сам колишній член ОУН, пропонував винищити бандерівців вогнем і мечем, проте „Тарас Бульба” такий варіант відхилив, за що й поплатився. Криваве протистояння закінчилося поразкою Боровця. Його жінка та найближче оточення були закатовані українськими фашистами.

У 1943 році командуванням УПА називали себе вже бандерівці. Наступного року вони створили „Українську головну визвольну раду” (УГВР) як свого роду альтернативний уряд України. УГВР проголошувала, що до її складу увійшли представники різних партій і політичних сил, але назви жодної з них надано не було. Керівником бандерівського руху став „генерал-хорунжий” Роман Шухевич. Біографія цього персонажа досить цікава. Вже на початку Великої Вітчизняної війни Шухевич був досить відомою постаттю серед українських націоналістів. Під час розколу ОУН примкнув до „бандерівців”, став членом їхнього проводу. 30 червня 1941 року, Шухевич як член керівництва ОУН і командир батальйону „Нахтігаль” був обраний до складу „державного правління”. Після цього „правління” розігнали, „Нахтігаль” розпустили, керівників ОУН заарештували, але Шухевич не тільки не був покараний, а, навпаки, призначений командиром поліцейського батальйону у Білорусі. Відслуживши там рік (поки не сплив термін дії контракту), Роман опиняється на чолі нової УПА. Висновки робіть самі.

Досить поширений міф — нібито УПА була справжньою централізованою армією з єдиним керівництвом та чіткою ідеологією. Нічого подібного, звичайно ж, не було. Це був широкий, дуже аморфний рух, селянський за своєю соціальною основою, що перебував під впливом націоналістичної та клерикальної (греко-католицької) ідеології й частково (але далеко не повністю) контролювався лідерами ОУН(б). Для забезпечення такого контролю бандерівці створили „службу безпеки”, основне завдання якої полягало у розправі з інакомислячими всередині УПА. У деяких, щоправда, не надто достовірних, джерелах розповідається про учасника руху на прізвисько „Босота”, розстріляного СБ за занадто ліві погляди. Перед розстрілом він нібито сказав: „Краще загинути більшовиком, ніж жити фашистом”. Та попри всі зусилля ОУН, УПА тільки формально мала єдине командування, яке, до того ж, практично не мало можливості координувати дії розрізнених партизанських загонів – хіба що, на локальному рівні. Основною масою рядових бійців цих загонів були селяни, тобто дрібні власники, з усією притаманною їм плутаниною у поглядах.

Деякі українські ліві, спираючись на певні демократичні та навіть антикапіталістичні елементи програми УПА, вважають її національно-визвольною й ліво-демократичною організацією. Навколо „лівої УПА” зламано чимало списів в українському марксистському середовищі. На перший погляд, платформа, прийнята на ІІІ Надзвичайному великому зборі ОУН(б) у 1943 році, дійсно включала низку положень, які можна назвати соціал-демократичними. У складі УПА, крім того, опинялися люди з більш-менш лівими поглядами, в тому числі червоноармійці, що тікали з полону, деякі колишні члени КПЗУ. Але, на мою думку, говорити про „лівий ухил” зарано. „Краще не робити легенди з нібито лівих тенденцій націоналістів”, — попереджає канадський історик українського походження Джон-Пол Химка. Відмова від найбільш одіозних постулатів „інтегрального націоналізму” й еволюція в бік демократизації була продиктована, в першу чергу, тактичними потребами: адже фашистську ідеологію більшість українського населення не сприймала. Зрештою, так само ліво-демократичні гасла використовували у демагогічних цілях „власовці” – російські військові формування у складі гітлерівської армії. Навіть після ІІІ збору у пропаганді ОУН залишалося багато авторитаризму та ксенофобії. В той же час заперечувати наявність лівих елементів в УПА, в першу чергу у настроях її рядових бійців, також видається неправильним. Сподіваюся, що ця тема ще стане предметом ґрунтовного і головне – наукового дослідження.

Інше вкрай важливе питання, що стосується УПА, це її відносини з німецько-фашистськими окупантами. Рядові учасники руху часто були впевнені, що їх збирають боротись проти німців, були навіть політичні угруповання, які закликали до такої боротьби. Історик Віталій Масловський пише про окремі загони УПА, що всупереч наказам командирів, „нападали на невеликі поліцейсько-каральні загони гітлерівців та їх посібників, які проводили реквізиції і мародерства в селах, звільняли своїх односельців, юнаків і дівчат, яких силоміць вивозили на каторжні роботи в Німеччину, чи з наміром отримати зброю і боєприпаси”. Командири радянських партизанів Ковпак, Вершигора, Медведєв досить чітко пишуть у своїх спогадах про існування націоналістичних загонів у німецькому тилу, які виступали проти німців, з ними велися навіть переговори про ненапад. Німецька поліція безпеки передає слова одного з активістів бандерівського руху на Волині: „Ми, українські націоналісти, повинні тепер орієнтуватися на Совітську Росію й допомагати їй усіма силами. Від німців нам нема чого чекати. Український народ майже повністю знищується. По закінченню війни кожен німецький солдат має отримати від 40 до 50 га землі на Україні, а ми, українці, муситимемо в якості рабів обробляти цю землю. Тому ми повинні триматися Совітів”. Скоріш за все, такі думки були не надто поширеними, та все ж таки були. В цілому можна зробити висновок, що спорадичні виступи проти німецьких окупантів були справою рук окремих загонів УПА, які не надто схвалювалися командуванням.

Масштаби боротьби УПА з німцями не йдуть у жодне порівняння з діями проти червоних партизан. Саме їх керівництво ОУН(б) розглядало як основного ворога. Тому, наприклад, майбутній лівий дисидент Борис Бульбинський, батько якого допомагав партизанам, у своїх спогадах характеризує бандерівців різко негативно. Одного разу батько й син Бульбинські, затримані патрулем УПА, лише випадково уникнули загибелі. Не можна не згадати й про терор загонів УПА щодо польського населення Волині, що супроводжувався знищенням цілих сіл. Ліві захисники бандерівців відверто лукавлять, коли називають акції проти поляків своєрідною „класовою боротьбою” українських селян проти польських поміщиків – адже панські землі були націоналізовані ще у 1939-41 роках, відповідно, жертвами УПА ставали не пани, а такі ж самі селяни – причому не тільки колоністи 20-30-х років, а й ті, що жили тут споконвіку, і навіть не тільки поляки, але й етнічні українці римо-католицького віросповідання. Щоправда, заради справедливості слід відзначити, що польські націоналісти з „Армії Крайової” з українськими селянами поводилися не краще. У перші місяці війни бойові формування ОУН приймали участь і у геноциді єврейського населення. „Міліції були відповідальні за погроми і масові старти євреїв, як також до певної міри комуністів та поляків. Вони це робили спільно з німцями, координували з ними свої дії… Часом у менших місцевостях, без безпосереднього втручання німців, міліція просто страчувала всіх євреїв або велику частину їх”, — повідомляє Д.-П. Химка. У 1943-44 роках ситуація почала змінюватися, відомі факти залучення єврейських лікарів до загонів УПА і навіть звільнення єврейських смертників окремими формуваннями УПА. Тим не менш, антисемітські ексцеси траплялися і тоді, окремі історики навіть пишуть про сутички всередині УПА на антисемітському ґрунті.

Починаючи з кінця 1943 року УПА припиняє будь-які дії проти німців і зосереджується на протистоянні наступаючій Червоній Армії. Більш того, з німецьким командуванням встановлюється низка домовленостей, згідно за якими відступаючий вермахт залишає націоналістам зброю та боєприпаси. Після війни УПА продовжувала діяти до початку 50-х років, в якості форми опору сільських власників колективізації. У цей період ще важче говорити про якусь єдину армію, окремі загони найчастіше не мали жодного зв’язку один з одним. Фактично, ще майже десять років по закінченню Другої світової, на заході України точилася громадянська війна. Тоталітарній владі протистояло не менш тоталітарне підпілля. Жертвами цього протистояння стали тисячі мирних мешканців. „Треба, щоби жодне село не визнало радянської влади”, — проголошувало керівництво ОУН. Як наслідок – винищувалися не тільки радянські або партійні функціонери, але й вчителі, селяни, що вступали до колгоспів, навіть діти, які ставали піонерами. У відповідь репресивні органи держави арештовували й депортували людей, котрі часто під загрозою зброї надавали повстанцям притулок або їжу, оголошували цілі села „бандитськими”, фальсифікували карні справи… Апологети „інтегрального націоналізму” стверджують, що, мовляв, приписані бандерівцям вбивства прибічників нової влади, насправді здійснювали перевдягнені у форму УПА співробітники НКВС. За словами Д.-П. Химки, такі випадки дійсно траплялися, але досить рідко.

Лідери ОУН(б) та УГВР, які опинилися на еміграції, зробили ставку на найбільш агресивні, реакційні кола західних держав, співпрацювали з антикомуністичними диктатурами. Націоналістична еміграція фактично стала зброєю в руках американських спецслужб в умовах „холодної війни”. У 1954 році в організації відбувся новий розкол. Бандера і його соратники вважали, що в умовах еміграції немає сенсу дотримуватися демократичних принципів, ухвалених на ІІІ зборі у 1943 році. Опозиція, так звані „ревізіоністи” або „двійкарі”, навпаки, стверджували, що ситуація у світі змінюється на користь сил демократії, отож, і ОУН не повинна йти осторонь світових тенденцій. „Ревізіоністське” крило відмовилося від фашистської ідеології на користь поміркованого націонал-лібералізму, тим не менш, лишилося на правому фланзі політичного спектру. В сьогоднішній Україні політичні сили, що позиціонують себе в якості спадкоємців ОУН, найчастіше займають вкрай реакційні позиції. Формальна дата створення УПА – 14 жовтня – стала днем мобілізації ультраправих, неофашистських сил.

http://pomidor.blox.ua/html

http://livasprava.info/content/view/2361/1/

Реклама

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход / Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход / Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход / Изменить )

Google+ photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google+. Выход / Изменить )

Connecting to %s


%d такие блоггеры, как: